Моя співрозмовниця не тільки відома актриса (глядачі знають її за фільмом “Гніздо горлиці”, а також за серіалами), але й громадська активістка. Була такою завжди, а нині — тим більше. Тож чи варто дивуватися, що Римма Зюбіна — на відміну від багатьох колег — нікуди зі столиці не виїхала...
— Коли почалася повномасштабна війна, друзі запрошували мене до Польщі, Грузії, Чехії, Італії, США, Німеччини та інших країн, — каже 50-річна зірка. — Зрештою, я могла поїхати до рідного Ужгорода, де живуть мама й сестра. Проте вирішила залишитись у Києві. Хоч були дні, коли “гуділо” постійно... Проте я мала якесь дивне відчуття: мовляв, якщо поїду звідси, неодмінно станеться щось дуже погане. Було не те, щоб важко, але незвично. Ми ж ніколи ще не жили в умовах війни.
— У вас не виникало оманливого враження, що це якесь жахливе кіно?
— Лише у перші два тижні... На жаль, це не кіно, а наша реальність. Іде боротьба за життя країни. Проти дуже підступного ворога, який стільки вже крові пролив, але не зупиняється... Втім, як казали мудрі люди: все так не буде. Я вірю, що фінал цього — ні, не фільму, а жахливої фантасмагорії — буде світлий. Інакше немає сенсу жити, народжувати дітей, вчити їх на якихось прикладах, що таке правда-неправда, біле-чорне, добро-зло... Та в будь-якому разі я ніколи не пробачу росіянам цієї війни!
— Як ви даєте собі раду з ненавистю до ворога, яка акумулюється всередині кожного з нас?
— У мене немає до них ненависті. Для цих звірів — їх навіть людьми уже не назвеш — було би забагато честі. Натомість маю відчуття огиди. Ніби торкаєшся якогось болота, в яке, скільки джерельної води не вливай, воно не стане чистим озером. Це — гниль… Я відчуваю відразу буквально на фізіологічному рівні. Коли звучать сирени (у мене їх дуже чутно), щоразу від люті лише міцніше стискаються зуби.
— Знаю, що, попри все, ви сьогодні граєте в театрі. А не було під час вистав повітряної тривоги?
— Ні. Хоча ми готувались до такого розвитку подій... Проте траплялося, що відбій оголошували за десять хвилин до спектаклю. Тоді доводилось трішки затримувати початок, аби глядачі могли доїхати.
Знаєте, настрій публіки щоразу інший. Скажімо, на початку червня, коли здавалось, що життя у Києві стає майже мирним, глядач був розкутий, відкритий та податливий до емоцій. Коли ж наприкінці місяця у столиці сталися чергові “прильоти”, атмосфера в залі одразу змінилася... Між собою ми одразу домовилися: коли пролунає сирена, навіть якщо залишається дограти 15 хвилин, ми перериваємо виставу. Безпека людей — понад усе!
— Кажуть, у нинішній ситуації ви навіть у кіно встигли знятися?
— Так. Це короткометражний фільм “Мати”. Зйомки відбувались у Бородянці. Декораціями стали зруйновані будинки. Один із них, скажімо, залишився без стіни й можна було розгледіти, що на кухні стоїть чайник, горнята, в яких, мабуть, недопитий чай. В інших кімнатах — фортепіано “Україна” з відкритим верхом, люстра, що висить по діагоналі, годинник, що зупинився і т. п. Ніби це все створили художники-декоратори. Твій мозок не може сприйняти, що то — справа рук окупантів...
Коли ж ми працювали над фільмом, місцеві жителі готували поруч на вогнищі обід. Наші кіношники позичили їм генератор, щоб хоч чимось допомогти... До речі, під одним із будинків було дуже багато квітів. Я вирішила викопати частину з них та пересадити у своєму київському дворі. Можливо, їхніх господарів уже немає, а та краса й далі цвістиме. У пам’ять про людей, які стали жертвами жаху, що відбувався у 2022 році. (Зітхає).
Знаєте, нині я ставлю собі чимало запитань. Чому саме Україна? Чому це все стало можливо? Чому зруйновано стільки доль? Чому гине так багато дітей? Чому деякі держави лише спостерігають за трагедією і т. д.?
— Пані Зюбіна, які слова ви хотіли би адресувати тим хлопцям і дівчатам, які сьогодні там, на передовій?
— Я приїздила до знайомого оператора Ярослава Пілунського, який поранений лежить з колегою у шпиталі. Він мені, зокрема, розповів таке: “Ти не уявляєш — стоїмо ми на позиціях і бачимо, як просто на нас летить ракета. Проте в якийсь момент вона раптом розвертається й змінює траєкторію. І ти залишаєшся живий! Вас там немає, з нами на фронті, але ви є своїми бажаннями, щоб ми вижили, своїми молитвами, своїми думками...”
Тому я б хотіла, аби кожен, хто захищає сьогодні наше мирне життя, знав: удень чи вночі, уві сні чи без сну я надсилаю їм усі свої сили — серця й душі. Ладна позичити навіть свого ангела-охоронця (усміхається), аби він захистив хлопців та дівчат своїми великими-великими крилами від ворожих куль та ракет. Щоб наші герої повернулися додому живими, а головне — з перемогою!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, хто спекулює на доларі
