Наступного тижня одному з метрів українського кіно виповниться вісімдесят років. Попри поважний вік, Роман Балаян і нині “в строю”. Навіть потішив своїх шанувальників новим фільмом — “Ми є. Ми поруч”, прем’єра якого відбулась восени на фестивалі “Молодість”.
— Романе Гургеновичу, вісімдесят років — це “вже” чи “ще”?
— На жаль, уже. (Сміється). Доживемо до 15 квітня, а що буде далі — побачимо. До речі, з нагоди ювілею у Києві планувався показ мого нового фільму “Ми є. Ми поруч”... Чи побачать його в інших містах? Ой, не знаю. Маю великий сумнів, адже йдеться про авторське кіно. Не люблю цей дурний вислів, але це справді так. (Усміхається).
— Свого часу ви мені розповідали, що головну роль у тій картині мав зіграти Святослав Вакарчук, потім — Олександр Кобзар, а в результаті на екрані з’явився Ахтем Сеітаблаєв...
— Уже й не пам’ятаю, чому нічого не вдалося із Вакарчуком. Мабуть, через його зайнятість чи щось таке. А потім в одному з серіалів побачив Кобзаря і хотів його запросити, але... Він мені все-таки не підійшов. Ні, не як актор, а суто за типажем. Я шукав українського артиста з харизматичною зовнішністю, розумієте? І тут телефонує Ахтем Сеітаблаєв: “Хочу попробуватись на цю роль”. Ми зустрілись у ресторані, поспілкувалися протягом години і я — як людина легка — кажу йому: “Добре, хлопче, можеш не мучитися. Будеш зніматися!” (Усміхається). Ось так з’явився виконавець головної ролі у моєму фільмі. До слова, він знятий на чорно-білу плівку.
— Скільки років до того ви не знімали?
— Одинадцять! І якби не Євген Нищук, який свого часу був міністром культури, не з’явилась би й ця картина. Під час якоїсь випадкової зустрічі він між іншим зронив: “Пане Романе, кажуть, у вас є сценарій?” — “Так, але що з того?” — “Наше відомство виділятиме цьогоріч свої гроші на підтримку кіно, і я хочу, щоб ви також щось зняли. Причому — не обов’язково на патріотичну тематику...” Я подався на пітчінг й отримав фінансування. До того ж не знімав із часів “Райських птахів”. Отак завдяки випадку я перервав багатолітнє мовчання. (Усміхається).
— А тепер щось плануєте нове? Он ваш іспанський колега Мануель ді Олівейра фільмував до 105 років...
— Ну, куди мені до Олівейри? (Усміхається). Йому не треба було особливо шукати гроші на фільм. А у нас це тепер велика проблема. Молодь хоче знімати, а тут “старпери”, бачте, лізуть. Звичайно, я можу натиснути, щоб мені виділили фінансування, але не хочу так чинити... Проте задум наступного фільму маю.
А у нас це тепер велика проблема. Молодь хоче знімати, а тут “старпери”, бачте, лізуть.
— Якби не пандемія, у яку країну ви залюбки хотіли б полетіти?
— Зазвичай, коли в нас якесь домашнє свято, ми вирушали до Праги. Там живе друг моєї юності, з яким добре й весело проводимо час... Раніше можна було й у Францію полетіти, де жив мій син. Тепер він в Україні, але у Ніцці залишився онук. Має двадцять один рік. Він не захотів продовжувати навчання в інституті та зайнявся бізнесом. Усе, тьху-тьху-тьху, йде доволі успішно. Уже два роки живе в цивільному шлюбі з дівицею свого ж віку. Ось така справа.
— Романе Гургеновичу, цьогоріч виповнилось 55 років вашому шлюбові. За цей час хто кого більше змінив — ви дружину чи вона — вас?
— Звичайно, вона мене. Якби не Наталка, я б не відбувся у цій професії. Дружина роками терпіла моє безгрошів’я, мої проекти, мої поїздки. Я вже не кажу про зради. Добре, що вона не чує. (Сміється). Ми одружились у січні 1966-го. Навіть не віриться, що вже минуло 55 років. Цю дату ми якось прогавили. Навіть не можу згадати чому — хтось із нас хворів чи щось таке. Та в будь-якому разі ми ще відсвяткуємо “смарагдове весілля”. У вересні в жінки день народження, отоді все й організуємо. Обов’язково!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю із композитором Євгеном Станковичем
