Його пісні виконували Назарій Яремчук, Оксана Білозір, Василь Зінкевич та інші зірки. Найвідоміші з них — “Хай щастить вам, люди добрі” та “Наливаймо, браття, кришталеві чаші” — уже давно вважаються ледь не народними. Тим часом 86-річний поет і нині веде активне творче життя...
— Вадиме Дмитровичу, пандемія не налякала вашу музу чи вона не з полохливих?
— Ні, — усміхається старійшина українських поетів-піснярів. — Цьогоріч уже вийшло дві нові книжечки. Щоправда, невеликими тиражами, бо ж видавати доводиться за власний кошт (Зітхає). Тішуся, що вдалося також провести авторський концерт у столичному палаці “Україна”. Крім того, що зірки виконували мої пісні, я теж виходив на сцену й читав свою поезію. Причому — напам’ять... Одне слово, попри те, що мені пішов уже 87-й рік, я ще тримаюсь.
— Можливо, секрет у тому, що ви не маєте поганих звичок?
— Я справді ніколи не курив і ніколи в житті не був п’яний. Якщо міг випити горілки, то не більше як 30 — 50 грамів. У мене просто на фізіологічному рівні була якась відраза до спиртного. Друзів мав в основному непитущих та й кафе Спілки письменників старався не відвідувати. Якщо ж товариства було не уникнути, то наливав собі декілька крапель і голосно виголошував: “Давайте вип’ємо! Усім — по повній!!!” (Сміється).
— Ви написали чимало шлягерів. А які з них, умовно кажучи, досі вас годують?
— На жаль, не годують. (Зітхає). Можу розповісти вам ситуацію з піснею “Наливаймо, браття, кришталеві чаші”. Свого часу її використав у фільмі “Вогнем і мечем” Єжи Гоффман. При тому не було вказано в титрах імена авторів. Якби таке сталося десь на Заході, то юристи відсудили би, не знаю, мільйон доларів за “моральну шкоду”.
Якби таке сталося десь на Заході, то юристи відсудили би, не знаю, мільйон доларів за “моральну шкоду”.
Проте нам не вдалося дати належний хід тій справі. Ще й телефонував Богдан Ступка, мовляв, Єжи Гоффман — наш друг, а ви щось там затіваєте... Тож можу вам сказати, що живу сьогодні дуже й дуже скромно. Як мовиться, ниточка в ниточку. Немає такого, щоб я шикував. До слова, мешкаю на дачі в сина.
— У вас їх, здається, двоє?
— Так. Різниця між хлопцями — десять літ... З молодшим маю великі проблеми. Досі. Хоч йому вже 44 роки... Він збився із дороги. Це пов’язано з уживанням наркотиків. Нині син знову ліг лікуватися, але... Це така річ, що людині ніби стає краще, а потім усе йде з початку. Звичайно, це величезні стреси для мене. Та, мабуть, така вже доля. (Зітхає). Він з дитинства був розбалуваний. Мати любила його, може, більше, ніж мене і старшого сина, разом узятих. А потім вона трагічно померла, що теж позначилось на ситуації... Та, як мовиться, на все — Божа воля.
— Перепрошую, а що сталося з вашою дружиною?
— Повертаючись автобусом з Польщі, вона потрапила в ДТП. Внаслідок зіткнення з вантажівкою водій загинув одразу, а чимало пасажирів травмувалися. Моя дружина зламала тоді руку й отримала забій живота. Той удар, як потім з’ясувалося, і спровокував виникнення пухлини... Вона згасла дуже швидко — буквально за три місяці. Мала лише 52 роки. (Зітхає).
— Жах!
— Між іншим, я також мав онкологію. Це була пухлина кишківника третього ступеня. Оперував мене знаменитий хірург Олександр Шалімов, з яким я був непогано знайомий. Власне, я досі живий завдяки його рукам. Знаєте, перші роки після операції було страшнувато: а раптом хвороба повернеться? Проте згодом я звик жити під цим діагнозом. Так, звик... А після 85-ти уже й не думаю про подібні речі. Тепер згадую часто один вислів: не дай, Боже, легкого життя, а дай, Боже, легкої смерті.
— Попри негаразди і проблеми, що вам дає нині силу, Вадиме Дмитровичу?
— Мене рятує творчість. Це — єдине. Я знаю: мої пісні люблять люди. Про що свідчать як лайки у соцмережах, так і кількість переглядів на YouTube... Це додає сил та бажання йти далі. День за днем. Крок за кроком. А головне — вперед!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з органістом Володимиром Кошубою
