У нього, здається, не буває поганого настрою. Коли не зателефонуєш, народний артист України Павло Дворський завжди привітний та готовий до спілкування. Тим більше — напередодні дня народження...
— Павле Ананійовичу, у вас 1 лютого — уродини. Дата не кругла, але... Ви, взагалі, любите відзначати день народження?
— Ви знаєте, я не роблю з нього культу, але приємно, коли в цей день телефонують і вітають. Не тільки з України, але й з-за кордону. Як і те, що можна зібратися у тісному товаристві та перехилити чарку. (Усміхається).
— Ви згадали про закордон. У які країни торік вам не вдалося доїхати чи долетіти через пандемію?
— Мене запрошували до Італії, Іспанії, Німеччини, Чехії, а ще — до Канади й США. До останньої країни навіть маю візу на десять років, але... Сподіваюсь, цьогоріч ситуація з коронавірусом усе ж покращиться й вдасться поїхати на гастролі за кордон. Мені не раз доводилось виступати перед нашою діаспорою і концерти завжди проходили дуже гарно. До речі, рівно 35 років я вперше побував у Канаді та заспівав тамтешній публіці “Смерекову хату”, “Стожари”, “Музику весни” та інші свої пісні.
— Кажуть, вони настільки припали до вподоби одному з шанувальників, що він зробив вам розкішний подарунок?
— Так. (Усміхається). Один із наших земляків подарував мені автомобіль. Правда, за презентом довелося їхати аж до Риги, куди він приплив з-за океану на поромі. Тоді були перебої з бензином (усе відбувалось у 1990-му, коли ще існував Радянський Союз), тому доводилося по дорозі просити у водіїв пальне. На щастя, доїхали нормально. І потім я катався на тій машині років п’ять чи сім... Нині ж за кермо вже не сідаю, довіряючи його синам або дружині.
— До речі, скільки років вашому шлюбові?
— Сорок. Зі Світланою ми познайомились в ансамблі “Смерічка”, куди її запросив співати Левко Дутківський. Одружились же в 1981 році й відтоді йдемо по життю однією стежкою... Перед нами ніколи не стояла загроза розлучення. Зрештою, маємо з кого брати приклад: у нас батьки в радості та злагоді прожили разом 65 років! Завжди вчили нас любити, поважати, цінувати, прощати одне одному. Мабуть, тому й тримається стільки років наш шлюб.
— Скажіть, у вас немає якихось прихованих талантів?
— Я дуже люблю настільний теніс. Якби не став співаком і музикантом, то, напевно, професійно займався би ним. Адже з дитинства (якщо бути точним — з семи років) граю у пінг-понг. Свого часу навіть брав участь у змаганнях різного рівня, а потім передав естафету синам. І В’ячеслав, і Павло-молодший — кандидати у майстри спорту...
Я дуже люблю настільний теніс. Якби не став співаком і музикантом, то, напевно, професійно займався би ним.
Вважаю, що міг би стати непоганим спортсменом, але любов до музики все-таки перемогла. (Усміхається). Останнім часом я дещо закинув заняття настільним тенісом, бо мав маленьку ДТП і пошкодив ногу. Але нині мені вже трохи краще, тож, мабуть, повернуся до тренувань у залі.
— I що то була за пригода, якщо не секрет?
— Це сталося в Іспанії. Того дня я йшов на пляж і на мене наїхав велосипедист, який оминав дитину. Унаслідок зіткнення я отримав перелом ноги. Довелося робити операцію й вставляти спеціальний штир. Тепер, дякувати Богові, мені вже легше. Одужую. Пройшов курс реабілітації, щоб відновити нормальне функціонування ноги. Ходжу без палички, але акуратно. Тим більше, що на календарі зима й на вулиці часто буває дуже слизько.
— Цікаво, ви іноді на кухні експериментуєте?
— Ні. Проте на свята люблю допомагати дружині. Ріжу, чищу, лущу. Сам же можу приготувати лише салати, картоплю або яєчню. Чогось серйознішого не вмію... Зате це чудово вдається моїй дружині. Особливо — солодке. Коли ходили на Новий рік до старшого сина, Світлана зробила торт. Усі так хвалили! Вона не раз казала, що з неї вийшла би непогана кухарка. (Усміхається).
— Вертаючись до концертів: який із них за вашу багатолітню практику був найнезвичайнішим? Може, за місцем проведення чи кількістю глядачів...
— Пригадую 1987 рік, коли з ансамблем “Смерічка” ми виступали в одному з клубів у Тернопільській області. Незадовго до виходу на сцену прийшов голова колгоспу й попросив заспівати перед доярками. Мовляв, вони якраз доять корів і не можуть прийти на концерт. Чому ні? Ми сіли в машину, поїхали на ферму й просто там виступали двадцять хвилин. Жінки так розчулилися, що на їхніх очах з’явились сльози. І це були сльози радості!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з письменником Артемом Чехом
