Сьогодні вона найуспішніша (і відповідно — найтитулованіша) польська письменниця. Ольга Токарчук має дві найпрестижніші європейські премії — Букерівську та Нобелівську. І першу, і другу отримала за “Бігунів”.
Загалом же на рахунку 59-річної літераторки — понад п’ятнадцять книг. Серед них — романи, вірші (свого часу це був її дебют), збірки есе і навіть “екологічний трилер”. Найцікавіші з них перекладені й українською мовою...
“У ЇХНЬОМУ ДОМІ ДВІЧІ СВЯТКУВАЛИ РІЗДВО”
— Пані Ольго, в різні роки мені пощастило спілкуватися з багатьма нобелівськими лауреатами (не тільки письменниками, але й науковцями та політиками), і всі вони, умовно кажучи, ділять життя на “до” й “після”. Той дзвінок зі Стокгольма (зазвичай він застає людину зненацька) перевертає життя з ніг на голову... У вас усе було так само?
— Десь у світі повинні існувати психологи, які спеціалізуються винятково на праці з нобелівськими лауреатами, вміють провести їх через цей важкий час і відповідно налаштувати на життя “після Нобеля” у цілковито нових обставинах. Але в моєму випадку ніщо не було типовим. Я отримала цю нагороду з річним запізненням, а одразу після того прийшла пандемія і затримала все в польоті.
Не відчуваю, щоб моє життя дуже змінилося. Я вдома, працюю, займаюся тими справами, що зазвичай. Єдине — збільшилась кількість обов’язків.
— Не можу не спитати про українське коріння, про що багато у нас писали після присудження вам Нобелівської премії. Якою залишилась у спогадах рідних ваша бабуся, котра жила у селі Токи, що біля Збаража на Тернопільщині?
— Це типова Центральна Європа. Мій батько народився у 1935 році на польських землях (нині — Україна), які після війни потрапили до Радянського Союзу, а він і мої бабуся з дідусем разом із трьома мільйонами інших вигнанців мусили залишити свої домівки й були переселені на землі, що забрали в німців, у Нижній Сілезії. Мій дідусь був католиком, а бабуся належала до Греко-католицької церкви, розмовляла теж українською. Родини були сильно перемішані, в кожному поколінні. Мій батько розповідав, що в дитинстві був щасливий через те, що в їхньому домі двічі святкували Різдво.
— Чув, що ви любите іноді “втікати” з Вроцлава до свого будинку в селі Краянов, де навіть не завжди є зв’язок... Що ще, крім тиші й спокою (не лише зовнішнього, а й внутрішнього), вам необхідно, щоб сісти за стіл та працювати?
— Іноді більше часу проводжу в місті, а іноді у селі. Оскільки маю вільну професію, не мушу бути приписана до якогось одного місця, але це правда, що щоразу частіше мучить мене рухливий і метушливий ритм мого життя, і я відчуваю потребу закоренитися. Тоді — село... Небагато потребую для писання. Тиші, з якою щораз важче, і якогось первинного зосередження. Коли довго не пишу, починаю сильно за тим сумувати.
“УВАЖНИЙ ЧИТАЧ ЗНАЄ ПРО МЕНЕ ВСЕ”
— Коли письменник уже має ім’я і певне реноме, чи легко йому дається кожна наступна книжка? Беручи до уваги, що треба щоразу не розчарувати читачів, а також видавців...
— Впевнено можна сказати, що професія письменника — одна з найсамотніших професій у світі. Це процес перебування у внутрішніх діалогах та монологах. І не можна з середини цього процесу поділитися ним з іншими людьми, оскільки тільки після завершення праці видно цілісність. Для мене початок роботи над новою книжкою рівнозначний стрибку з головою в якийсь новий космос. Писання — це квінтесенція інтроверсії, стимуляція походить зсередини й реакції мають свою точку відліку всередині.
Однак потім настає важкий момент, коли книжка завершена і починається її суспільне життя: читацьке сприйняття, авторські зустрічі, виїзди, лекції. Треба переключитись. Налаштуватися на зовнішнє, на режим екстраверсії. Мені завжди це вдається нелегко, але коли я вже засмакую, шкода повертатися до самоти.
— У “Бігунах” ви порівнюєте письменницьку працю з добровільним ув’язненням в одиночній камері. Вживаючи також такі слова, як психоз, параноя, гра... Чи легко ви відходите після народження чергового роману? I як довго потім його персонажі тримають вас “у полоні”?
— Я завжди почуваюся найбільше пов’язаною з останньою книжкою, особливо, якщо це роман, написання якого завжди забирає багато часу та енергії й вимагає ідентифікації... Тому і надалі відчуваю, що “Книги Якова” для мене найважливіші, хоча дуже люблю й “Анна Ін у гробівцях світу”, маленьку книжечку, яку, мабуть, найбільше перекладають іншими мовами, а написана вона якихось п’ятнадцять років тому. До слова, кожна з моїх книжок певною мірою автобіографічна, навіть якщо має стосунок до мого життя не напряму, а бічними стежками. Уважний читач знає про мене все. Це — бентежить.
Кожна з моїх книжок певною мірою автобіографічна, навіть якщо має стосунок до мого життя не напряму, а бічними стежками. Уважний читач знає про мене все.
— Коли в 2014 році ваш роман “Книги Якова” опублікували в Польщі, не всі зустріли його привітно... Скажіть, ви уже звикли до критики на свою адресу? Iншими словами — чи навчилися не брати близько до серця стріли хейтерів?
— Так, це може звучати страшно, але я справді звикла. Багато речей, через які я колись дуже б переживала, тепер не справляють на мене враження. Хейт став всюдисущим і повсюдним. У березні маю судове засідання з тими людьми, які хейтували мене чотири роки тому. Маю надію — вони зрозуміли, що робили.
— Ваші твори не раз були екранізовані. Останній проект — “Слід звіра”, знятий Агнєшкою Голланд за романом “Веди свій плуг понад кістками мертвих”. Цікаво, чи при перегляді таких стрічок у вас не виникає якихось інфернальних відчуттів? Враховуючи, що герої, яких ви свого часу придумали, сотворили, виплекали, раптом постають на екрані з крові та плоті...
— Я трактую ті екранізації як новий незалежний витвір. Інший від мого задуму. Шкодую тільки, що візуальний образ діє потужніше, ніж текст, і сьогодні я теж бачу пані Душейко, мою вигадану героїню, як персонаж із фільму. Не можу цього позбутися. У певному сенсі “картинка” вбиває уяву.
Хороший режисер зуміє надати текстові інший вимір. До речі, декілька днів тому я була в театрі на “Бігунах” Міхала Задари (йдеться про Teatr Powszechny у Варшаві. — Авт.) — чудовий спектакль, який є чимось своїм і в якомусь сенсі на свій лад переповідає роман “Бігуни”.
“МИ НАСАМПЕРЕД ВЧИМОСЯ ПОКОРИ”
— А як нині виглядає ваш звичайний день? Чи багато справ відкладаєте “на завтра”? I якби доба мала 25 годину, чому ви її присвятили б?
— Колись, мабуть, читанню. Сьогодні — прогулянці. Потребую багато руху.
— Я десь прочитав, що ви відкрили торік власну кав’ярню “Добра новина”. Чия то була ідея, якщо не секрет?
— Це спільна ідея з нашими друзями. Ми робимо в Новій Руді (місто в південно-західній Польщі. — Авт.) літературний фестиваль, і нам дуже бракувало кав’ярні, де можна було б сісти й відпочити, порозмовляти, зустрітися. Якраз продавався малий старий ресторанчик, і ми подумали, що це ідеальне місце... Книги там теж будуть.
— Знаю, що вашим фейсбуком опікується син. У чому ще Збігнєв та інші члени родини допомагають своїй знаменитій мамі?
— Я не дуже люблю соціальні мережі. Не вмію так спілкуватися з людьми, коли не знаю, до кого говорю і не знаю контексту. Тому віддала цей канал моєму синові. А мій чоловік? Боже мій, він займається усім навколо.
— Пані Ольго, в статті, присвяченій пандемії, опублікованій у Frankfurter Allgemeine Zeitung, а потім у The New Yorker, ви написали: “На наших очах випаровується, як дим, цивілізаційна парадигма, яка формувала нас упродовж останніх 200 років — що ми є творцями, усе можемо, і світ належить нам”. Чи можна сказати, що ви з песимізмом дивитесь у майбутнє? Принаймні найближче...
— Думаю, що ми насамперед вчимося покори. Це старе й дещо призабуте поняття. Людина забула про покору стосовно природи, стосовно сил, що більші, ніж вона сама. Підштовхувана якоюсь неправдоподібною зарозумілістю, чимало знищила навколо себе: живих істот, середовище, краєвиди. Змінила клімат. Тепер готується колонізувати космос.
Пандемія вчить нас, що ми й надалі залишаємось одним із видів на Землі, залежним від складної мережі стосунків, що маємо вразливе, смертне тіло й що наші можливості обмежені. Маю враження, що повертається трохи іронічний афоризм Memento mori, такий популярний у культурному пласті європейського бароко, коли треба було змагатися із жахливими епідеміями, війнами і силами, які людина не могла опанувати. Повернення до бачення світу як таємниці, пошук сенсу людського існування на Землі, питання про природу людини, про присутність зла... Це можуть бути цікаві часи.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як чернігівчанка самотужки навчилась створювати стильні головні убори