Їй вдалося те, що не вдавалося іншим нашим митцям: зацікавити своєю творчістю легендарний будинок моди. Показ останньої колекції “Діор” відбувся у французькій столиці на фоні велетенських вишитих панно, які створила Олеся Трофименко. Вона стала першою українкою, яку запросив до колаборації іменитий бренд...
— Це було великою несподіванкою, — каже Олеся Трофименко. — Тим більше, що в той момент я перебувала в селі за 200 кілометрів від Києва. І, як ми всі, була в розпачі від початку повномасштабної війни. А тут — така пропозиція з Парижа.... На замовлення будинку моди “Діор” я створила 32 вишиті панно. Висота кожного з них — 4,2 метра. А загалом, щоб ви собі уявляли масштаб роботи, це — 450 м2 !
Ескізи я створила за місяць (для цього, до речі, вивчала козацьку вишивку ХVІІІ ст.), а потім за їх втілення взялись 470 індійських майстринь. Дуже переживала, чи вони встигнуть, адже часу залишалось обмаль... Результатом французи були дуже задоволені. Після дефіле, що проходило у музеї Родена, мої панно експонувались там ще тиждень. За той час виставку відвідало 10 тисяч осіб!
— Знаю, що ви їздили на показ “Діор” до Франції. Чи легко вам було переключитися з наших сумних реалій на гламур?
— Ні. Дорогою до Польщі була не одна повітряна тривога, тому... Я почувалась, мов стиснута пружина. І в аеропорту навіть трохи заціпеніла від звуку літака... У Парижі було декілька днів, щоб прийти у нормальний стан. Спеціально перестала читати новини, хоч удома роблю це 24 години на добу... Правда, під час інтерв’ю на дефіле мене все одно розпитували про ситуацію в Україні.
В останню ніч ми пішли з подругою гуляти французькою столицею. Сиділи в кав’ярні та слухали звуки мирного міста: неквапні бесіди парижан, дзенькіт бокалів, шум машин, що проїздили повз. Було враження, що це щось із нашого минулого життя... Ми теж так безпечно поводились, коли війна відбувалась у Грузії чи Сирії. Й до останнього не вірили, що щось подібне може статися в Україні.
— Чи не прикро, що вдома про вас заговорили тільки після успіху в Парижі?
— Ні. Я ж розумію, що художників у нас дуже багато. Та й моїх персональних виставок було лише дві... Зате тепер київська майстерня — порожня. Щось розкупили, щось поїхало за кордон. До слова, сьогодні українських митців охоче виставляють у тій же Франції, а також у Британії, Австрії, Польщі та ін. Виник певний тренд на все, що пов’язано з нашою країною. Особливо ж їх цікавлять речі, створені руками. Наприклад, та ж вишивка.
Виник певний тренд на все, що пов’язано з нашою країною.
— До речі, а як ви зацікавились нею?
— Це заслуга моєї бабусі. Вона була справжньою рукодільницею: і в’язала, і вишивала. Навіть працювала в спеціалізованій майстерні. У дитинстві я часто їздила до неї. Це була Чорнобильська зона, але їхнє село тривалий час не розселяли... Тоді я й здобула ті всі знання. Тобто вони перейшли до мене не від мами, а від бабусі.
— Нині ви теж живете в селі. Чим, якщо не секрет, займаєтесь у вільну хвилину? Якщо, звичайно, вона є...
— Городом. (Усміхається). Війна змусила мене стати ближчою до землі. Знаєте, перші декілька місяців нам було дуже скрутно. Мій чоловік навіть ходив у “колгосп” рубати дрова за 250 гривень. І це вважалося — непогані гроші. На щастя, на допомогу прийшли друзі та сусіди. В останніх були запаси картоплі... Я також знайшла якесь насіння — від моркви до квасолі — й висадила.
До речі, порпання на городі — непогана психотерапія. Інакше можна збожеволіти від того, що відбувається сьогодні... Зрештою, село стало для мене джерелом сили та натхнення. Там більш-менш безпечно й тихо. Повітряна тривога лунає лише в телефоні, й ми до неї звикли. Хоча мої друзі, які служать нині в ЗСУ, кажуть, що це неправильно.
— Оскільки ви заговорили про гроші: наскільки вигідною фінансово виявилась співпраця з “Діор”?
— Насправді було дуже смішно. Коли в процесі роботи я піднімала це питання, французи казали: “Потім, потім...” Тож про гонорар ми почали говорити постфактум: коли все було завершено й ескізи опинились у їхніх руках. Про який порядок цифр йдеться у таких колабораціях, я навіть не уявляла. Довелося взнавати в кураторки з Італії, з якою співпрацювала раніше. У підсумку сума вийшла дуже приваблива. Більш приваблива, ніж я очікувала. (Усміхається). Скільки саме, не скажу, але там багато нулів...
Нині, озираючись на історію з “Діор”, ловлю себе на думці: “А раптом це було останнє, що я зробила цікавого, й далі нічого особливого створити не вдасться?” Ця думка дуже тверезить та спонукає до роботи. Тому, повернувшись із Парижа, я одразу занурилась у нові проекти (на щастя, з’явилися різні пропозиції) й не піднімаю голови. Адже розумію: працювати тепер треба набагато швидше та більше. А головне — утримувати той високий рівень!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як працюють, що розповідають і скільки заробляють
