Вона здобула найпрестижнішу в світі кінонагороду два роки тому — за фільм “Навчитися кататися на скейтборді в зоні бойових дій (якщо ти дівчина)”. Зйомки цієї документальної стрічки, продюсеркою якої була Олена Андрейчева, відбувалися в Афганістані. Колишня киянка тоді й уявити не могла, що незабаром війна прийде і на її Батьківщину...
— Я виїхала з України приблизно за тиждень до початку повномасштабного вторгнення росії, — каже “Експресу” власниця золотої статуетки Американської кіноакадемії. — З кінця грудня до середини лютого гостювала у своїх рідних, що мешкають поблизу Києва. Недалеко від Бучі та Ірпеня. Навіть не можу уявити, що могло статися, якби не вдалося виїхати. Це дуже страшно... Тепер ті місця, які завжди були в мене пов’язані з чимось приємним і по-сімейному теплим, асоціюватимуться зі справжнім жахом.
— Наскільки ретельно ви слідкуєте сьогодні за новинами з України?
— Регулярно. Декілька разів у день переглядаю новинні стрічки та соцмережі. Це буває не завжди легко психологічно, тому розумію людей, які відмежовуються, але... Вважаю своїм обов’язком знати те, що відбувається, та бути максимально поінформованою. Це допомагає тримати себе в тонусі... Хоч я живу в Лондоні, але моя Батьківщина все-таки — Україна!
— Вас надихає те, як українці протистоять росії?
— Звичайно, що так. Це допомагає не занепасти духом і йти вперед... У мене навіть змінилося ставлення до солдатів. Раніше я не мала особливої емпатії до людей у формі, вважаючи, що вони просто виконують свою роботу. Проте до ЗСУ в мене зовсім інші почуття... Це люди, які борються за нас. Тож ми зобов’язані їм усім. До речі, в перші тижні після нападу росії ловила себе на думці: “Боже мій, якби в мене не було дітей чи вони були б доросліші, я би все кинула й поїхала в Україну”. Так на мене подіяв приклад людей, які сьогодні там, на передовій, захищають свою державу... До них у мене — лише вдячність і повага.
В перші тижні після нападу росії ловила себе на думці: “Боже мій, якби в мене не було дітей чи вони були б доросліші, я би все кинула й поїхала в Україну”.
— Що з останнього, можливо, вас найбільше вразило?
— Усе, що пов’язано із захисниками “Азовсталі”. Навіть уявити неможливо, через що їм довелося пройти! І та історія, як відомо, ще триває... Завдяки фотографіям та відео, якими вони ділились зі світом, виник особливий емоційний зв’язок з тими людьми. Тож неможливо не переживати за їхню долю. Сьогодні інформації про “азовців” вкрай мало, але не хочеться думати про найгірше.
— Як у документалістки у вас не виникало бажання зафільмувати те, що відбувається в Україні?
— Такі думки були. Проте конкретних ідей ще не виникало. Сподіваюсь, вдасться знайти цікаву тему, яка дасть можливість розповісти щось важливе про війну в Україні. Тож наразі конкретного проекту немає, але, надіюсь, він незабаром “виросте”.
Тим часом я трохи займаюсь волонтерством. Допомагаю у Лондоні — на неформальному рівні — з перекладом і логістикою українцям, що приїжджають. Також хочу запустити проект із підтримки тих, хто знімає документальне кіно... Проте більшість часу нині присвячую своїм двом діткам.
— Здається, два роки тому, коли ми з вами спілкувались після “Оскара”, ви мали лише одну дитину?
— Так. За час пандемії я зробила один документальний проект (працювати довелося більшою мірою дистанційно, тому все дуже затягнулося) і вдруге стала мамою. Тепер у мене — хлопчик та дівчинка. (Усміхається).
— Повертаючись до теми війни: що живить ваш оптимізм? Якщо, звичайно, живить...
— Те, що західні партнери стабільно (наскільки можу судити) підтримують Україну. Знаєте, багато хто говорив, що через три місяці ніхто не буде цікавитись війною, але, як бачимо, це не так. У тих медіа, які я
читаю, це досі подія номер 1... Знаєте, нинішня ситуація знову породила в світі, в якому часто домінують фейки, відчуття справедливості, правди та свободи. За великим рахунком Україна нагадала всім, що таке
справжні цінності та що за них варто боротися!
ДО РЕЧІ
— Ви знаєте, мене вражають також злочини проти мирних жителів, — додає Олена Андрейчева. — Особливо, коли йдеться про дітей. Я дивлюся на своїх малюків і мене проймає жах... На такі теми іноді навіть не хочеться думати, але від цього не можна відвертатися. І дуже добре, що люди, сім"ї яких це зачепило, все ж знаходять у собі сили розповідати про такі факти. Як і жити далі. Важливо, щоб світ довідався правду про злочини росіян в Україні!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, хто винен у тому, що росія окупувала Херсон
