Телеглядачі полюбили його ще з часів “Злочину з багатьма невідомими”, що вийшов на екрани тридцять років тому. Потім були “Украдене щастя”, “П’ять хвилин до метро” та інші серіали. Сьогодні Олексій Богданович знімається нечасто. Зате багато грає у рідному театрі...
— Іноді, правда, під час вистави може пролунати повітряна тривога, тоді доводиться все зупиняти, — каже “Експресу” народний артист України. — Добре, якщо це не надовго, а коли на тривалий час, то спектакль просто відміняють. Звичайно, такі ситуації не на користь ні театру, ні людям. Але що зробиш — війна.
— Наскільки Київ змінився за останні півтора року?
— Коли війна тільки почалася, тоді, безумовно, ці зміни були разючі. Нині ж ситуація цілком інша. Іноді таке відчуття, що той жах уже закінчився. І я розумію, що це може дратувати наших воїнів, які приїздять до столиці та бачать ніби спокійне життя. А “там” — пекло! (Зітхає).
Іноді мене самого страшенно дратує, коли чую, що хтось голосно співає, слухає музику чи взагалі — святкує. Як це можливо в нинішній час?! Вважаю, що людям треба скромніше поводитися, пам’ятаючи, що десятки наших хлопців (якщо не більше) гинуть щодня.
— До речі, ви якось відзначали 60-річчя?
— Ні-і-і. Будемо святкувати — і ювілеї, і прем’єри — після Перемоги. (Пауза). Настання ж цієї дати я пережив спокійно. Ніякої внутрішньої драми не було. Я не роблю трагедії з того, що став членом клубу “шістдесятників”. (Усміхається). Це — життя, і час не зупинити, тому... Рано чи пізно все одно помремо. Було би наївно та смішно вдавати, що ти цього не розумієш.
— Бороду ви спеціально відпустили чи просто так вийшло?
— Вона з’явилась, коли почалася війна. Спочатку я не голився, бо просто було не до того. А потім звик і ходжу тепер з бородою. Причому сивою. (Усміхається). Ну, в роботі це не заважає, оскільки у мене майже немає ролей молодих. Тому в моїй ситуації вона доречна. До того ж економлю свій час. (Сміється).
— А як вам вдається знаходити час для роботи в університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого?
— Раніше я не викладав, а лише був консультантом. Торік же набрав курс на кінофакультеті. Студентів багато й вони потребують уваги. Ще й виникали різні труднощі, пов’язані з повітряними тривогами й відключенням світла... Іноді ловив себе на думці: “Навіщо мені це все?” (Усміхається). Та перший рік уже позаду (діти пішли на канікули), а попереду — ще чотири. Основне, що я відчуваю відповідальність за цих хлопців та дівчат.
— Свого часу вам доводилось зніматися з росіянами. Чи стикались ви зі зверхнім ставленням до себе?
— У мене одного разу виник конфлікт з актором Володимиром Стєкловим, якщо пам’ятаєте такого. Зйомки відбувались в аеропорту “Бориспіль”, і з якихось причин виникла затримка. Тоді москвич став висувати претензії до нашої групи. Мовляв, хохли... Я зчепився з ним, причому так, що нас ледве не розтягували.
Знаєте, мене просто дістало: ти отримуєш тут шалені гроші (більші, ніж будь-який український актор) і ще розкриваєш свого паршивого рота! Такі ситуації справді виникали. Виродки траплялися, хоча зазвичай перетинався з нормальними колегами. Що тут скажеш: усе залежить від розумових здібностей людини й того, чи має вона совість. От.
— Олексію Володимировичу, скажіть наостанок: як ви знімаєте нині стреси?
— А я стараюсь їм не піддаватися. Інакше даси один раз слабину — й стреси переслідуватимуть тебе весь час. Тому, коли лунає та ж повітряна тривога, багато людей панікують, а я, знаєте, не боюся. По-перше, вважаю, що це не по-чоловічому — боятися. (Усміхається). По-друге, за натурою я фаталіст. І якщо тобі судилося загинути, так і буде. Тому піддаватися ні страху, ні стресу не варто...
Тим більше, що тим, хто перебуває сьогодні на “нульовій лінії”, набагато складніше, ніж нам. У тисячу разів! Порівняно з ними, ми — в шоколаді. І це треба усвідомлювати. Тому я намагаюся і своїх близьких переконувати в тому, що нині не час “розкисати” чи піддаватися апатії та зневірі. Бо це хибний шлях, який веде в нікуди. Треба з тим боротися, мати надію у серці й стремління до того, що ми все одно переможемо.
