Він — один із найкрутіших жонглерів у світі. Ім’я Олександра Коблікова внесено до Книги рекордів Гіннесса! А ще українець здобув золоту медаль конкурсу “Цирк завтрашнього дня” у Парижі та “Срібного клоуна” на фестивалі в Монте-Карло. Артист давно “прописався” за кордоном, але не забуває про рідну країну...
— Звичайно, я постійно стежу за новинами з України, — каже “Експресу” зірка європейського цирку. — Стараюсь також допомагати нашим людям. Так, коли почалася повномасштабна війна, до мене звернулася мерія міста Анже, в якому я живу, з ідеєю запросити українських артистів-біженців. У результаті сюди приїхало десять осіб. Їм не тільки надали притулок, але й посприяли з роботою. Було створено спеціальний проект “Цирк Зірка”, з яким вони тепер успішно гастролюють Францією.
— А твої батьки залишились в Україні?
— Тато — у Києві, а мама торік приїхала до мене. Річ у тім, що вона лікувала онкологію. Коли ж у місті закрились усі клініки, неможливо було проходити контрольні обстеження. Тому весною 2022-го довелося виїхати до Франції. Натомість батько категорично відмовився, адже вісім років тому вони уже переїжджали: з окупованого Тельманова на Луганщині до української столиці. І вдруге десь перебиратися бажання не було. Тато сказав: “Якщо вже кудись їхати, то лише додому. Проте тільки тоді, коли там замайорить синьо-жовтий прапор!”
— Як французи реагують, довідавшись, що ти з України?
— Усі співчувають і висловлюють підтримку. Дехто може підійти та просто обійняти. Безумовно, це приємно. В принципі, французи в курсі того, що у нас відбувається. Як із масмедіа, так і від українців, яких тут сьогодні чимало. Мене теж часто розпитують... Не можу сказати, що інтерес до України впав. Можливо, реакція стала менш емоційною, ніж торік, коли напад Росії був для всіх шоком.
— А коли востаннє ти був удома?
— Ой, давно. Ми з дружиною збиралися у Київ ще до ковіду, а потім почалася велика війна. Звичайно, після Перемоги я хотів би приїхати. Або просто в гості, або на гастролі. Із задоволенням показав би нову виставу, прем’єра якої відбулася нещодавно. У цьому проекті беруть участь десять жонглерів і чотири музиканти. Ми вже виступали в багатьох французьких містах... Між іншим, цього місяця я був дуже близько до України — у польському Любліні, де проходив цирковий фестиваль.
— До речі, про фестивалі. Десять років тому ти здобув “Срібного клоуна” у Монте-Карло. Це для тебе, як у минулому житті чи як учора?
— Якщо чесно, як у минулому житті. То був далекий 2013-й рік... Відтоді я лише раз приїздив у Монако — мене запросили виступити на одній події. А на цирковий фестиваль, що традиційно відбувається у січні, жодного разу не вдалося вирватися. По-перше, далеко, а по-друге, ніколи. У мене минулого року народилася друга донька, яку ми назвали Алісою. Старшій же, Емілі, вже п’ять рочків.
— I часто вони бачить тата вдома?
— Ой, це складно. (Усміхається). Я справді багато гастролюю (два тижні тому прилетів, скажімо, з Канади), а ще ж репетиції. Наприклад, виставу, про яку я казав, ми готували два роки й щомісяця мали тижневі збори в різних містах. Крім того, моя дружина теж циркова артистка. Торік були періоди, коли і я, і вона працювали й виникало питання, хто доглядатиме дітей? Доводилося залучати батьків Шарлот або й викликати няню. Такі ось організаційні проблеми. А загалом з дітьми цікаво. (Сміється).
— Повертаючись до початку нашої розмови: наскільки з емоційної точки зору тобі важко сьогодні працювати?
— Безумовно, це непросто. З одного боку — ти постійно гортаєш стрічку в телеграмі (особливо активно я це робив весною минулого року), з іншого — треба налаштуватися на виступ, а з голови не йдуть новини про обстріли та людські жертви... Тому намагаюсь нині знайти якийсь баланс. Головне ж — стараюсь не втрачати оптимізм і вірю, що все буде добре!
