Їй аплодували Париж, Мілан, Нью-Йорк... Торік же Оксана Караванська влаштувала дефіле на Всесвітньому економічному форумі в Давосі (Швейцарія), викликавши захоплені “охи” й “ахи” тамтешньої публіки. Що цілком прогнозовано, адже її розкішні вишивки навряд чи можуть залишити когось байдужим.
— Оксано Олегівно, у вас наступного тижня — ювілей. Дуже красива цифра — дві п’ятірки... Як ви її сприймаєте: з певним драматизмом (як більшість жінок) чи все-таки з усмішкою?
— Абсолютно безболісно. Знаєте, колись я сказала подругам, які дуже переймалися такими питаннями: “Ну, буде мені сорок десять років, потім — сорок одинадцять і т. д.”. Але це був, звичайно, жарт. А якщо серйозно: сьогодні в світі ставлення до поняття віку змінилося. Чимало жінок тільки у 40 — 45 років уперше народжують. Особливо це стосується американок... Тому ті всі цифри вже нікого не відлякують. Зрештою, яка різниця, скільки тобі років? Головне — як ти почуваєшся!
— Скажіть, яких рис свого характеру ви хотіли би позбутися, але ніяк не вдається?
— Найгірша моя риса — імпульсивність. Деколи я не можу стриматися і, напевно, з віком це посилюється. (Сміється). Тобто, якщо мене щось подразнює або зачепить, я можу досить жорстко відповісти. Це нехороша риса, тому й намагаюся її позбутися.
— Чоловік уже звик до вашої імпульсивності?
— Ну, як вам сказати... У нас класична італійська сім’я. Він такий самий, як я. (Усміхається). Разом же ми вже двадцять сім років.
— У вас двоє дітей — донька і син. Цікаво, які стежки вони обрали?
— Святослав закінчив Київський політехнічний інститут, де вивчав прикладний системний аналіз. Як бачите, на дизайн немає і натяку. (Усміхається). У сина голова, напевно, від дідуся і батька. Він — абсолютний математик... Натомість донька — дуже творча дитина. Вчилися у музичній школі імені Соломії Крушельницької: гобой, фортепіано, вокал. Усе було доволі серйозно, але... Це вже пройдений етап. Марічці нині — чотирнадцять років, і вона шукає себе.
— Ви, мабуть, хотіли би, щоб донька стала вашою правою рукою?
— Напевно, я неправильна мама, бо ніколи не думала над тим, щоб діти йшли моїми слідами. Вважала, що вони повинні самі обрати, куди рухатися у житті. Якщо наші шляхи зійдуться — слава Богу, не зійдуться — щастя й здоров’я. У будь-якому разі я їм допоможу... До речі, не факт, що донька стала би дизайнеркою, з якою я би легко спрацювалася. (Усміхається).
Напевно, я неправильна мама, бо ніколи не думала над тим, щоб діти йшли моїми слідами.
— Якщо не секрет, у вас дуже велика гардеробна?
— Ні, Боже збав! Терпіти того не можу. Відверто кажучи, мене дратують будь-які “зали” для одягу. Маю того достатньо в своєму ательє... Тож удома волію нічого не складувати. Якісь речі з часом викидаю або віддаю сестрам, племінникам, похресницям. У мене нічого надовго не затримується. Власне, я принципово не робила собі в будинку гардеробної...
Між іншим, якщо заглянути в мою шафу, то там дуже багато джинсів. Їх десятки! Це основна частина мого гардероба.
— А чи є “ковідні” маски від Оксани Караванської? Може, якісь із вишивкою...
— З пандемією я вперше стикнулась ще в 2003 році, коли у США був SARS. Мала тоді покази у Нью-Йорку й у Чикаго. Прилітаю за океан, а аеропорт — порожній. Як у кіно про апокаліпсис... Одразу після повернення я зробила дизайнерські маски: з наклеєними війками, губками, дірочками для соломинки — щоб можна було пити собі коктейльчик, і т. п. (Усміхається). Нині ж мені це вже не цікаво. Та й проблема надто серйозна, щоб отак розважатися. Тому я нічого не шила. Сьогодні багато “молодняка”, хай собі бавляться, якщо хочуть.
— Оксано Олегівно, якби доба мала двадцять п’яту годину, чому ви її присвятили б?
— Думаю, спорту. Це найбільше, на що завжди не вистачає часу... У зал я принципово не ходжу. Маю вдома декілька тренажерів. Плюс улітку — теніс, а взимку — гірські лижі. Ну й басейн — незалежно від пори року. Правда, під час карантину його часто закривали. Та й ризиковано туди тепер ходити, на мою думку. Адже цілковитої стерильності там усе-таки немає і, що б не говорили, є певний ризик зараження... У будь-якому разі на спорт треба трошки більше часу, ніж дозволяє нинішній ритм життя. Справді не зайвою була б двадцять п’ята година. (Усміхається).
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з володаркою “Греммі” Надією Шпаченко
