Заслужена артистка України Наталка Карпа завжди була людиною-святом. І навіть у нинішні складні (трагічні, драматичні й т. п.) часи намагається не втрачати оптимізму. Тому напередодні Нового року я зателефонував саме до неї...
— Наталко, ви яку ялинку ставите вдома — штучну чи натуральну?
— Ой, ви знаєте, у нас ялинка штучна. Вона дуже красива й придбана уже під час війни. Тоді ж купили блакитно-жовті кульки. Тобто усе — патріотичне... Дуже люблю новорічну атмосферу в оселі, тому ялинка може стояти і до Дня св. Валентина. На відміну від натуральної, вона не осипається, а розібрати можна будь-коли. (Усміхається). Взагалі ж роблю це все насамперед заради дитини: хочеться подарувати їй справжнє свято.
— Наскільки легко вам дався перехід на новий церковний календар? Суто з психологічної точки зору...
— Я думала, що це буде важко — все-таки сила традицій, а виявилось — ні. І св. Миколая пройшло нормально, і Святвечір, і Різдво... Головне, що тепер ми святкуємо в унісон зі світом. Усе логічно та по-людськи... І січень у нас — робочий, а не випадає з графіків, як це завжди бувало. (Сміється).
— Цього тижня ви відзначали ще одне свято — день народження донечки. Скільки їй уже років?
— Чотири. (Усміхається). Час справді біжить нереально. Що я, що чоловік особливо не святкуємо свої уродини, інша річ — Злати. З першого дня її народження ми збираємо друзів та близьких... Цьогоріч сюрпризом для донечки став приїзд тата, якого відпустили з передової. Востаннє ми бачилися восени, а до того — влітку. Такі ось у нас сезонні зустрічі. (Зітхає).
Чесно кажучи, це для мене дуже болюче питання, бо дитина росте без батька. На жаль, клята війна внесла свої корективи. А для формування характеру дівчинки тато дуже важливий. Адже мама це про інше... Тому я з цього приводу, як кажуть у нас на Галичині, гризуся. Але маємо те, що маємо. Зрештою, наша сім’я не одна така. Нині 80% українців у схожій ситуації.
— Знаю, що протягом року ви мали багато концертів на підтримку ЗСУ. Не лише в Україні, а й за кордоном...
— Так. У 2023-му тільки в Америці я була чотири рази. Що вже казати про Європу, де ми їздимо нон-стоп. Скажімо, в Італії крайній раз провели дев’ять концертів. Збиралися тепер знову, але російські активісти завалили тамтешню владу скаргами. Мовляв, Наталка Карпа збирає гроші на зброю, якою вбивають мирних донбасівців. Уявіть собі! Обіцяли пікети й провокації, тож з огляду на безпеку ми перенесли ці виступи... Ще рік тому щось подібне неможливо було уявити. А сьогодні боротьба набуває нових барв.
— Наскільки ви змінилися за останні два роки?
— Напевно, як у кожного з нас, відбулося переосмислення цінностей. Можливо, це банально, але я зрозуміла: людині в житті справді багато не треба. Коли на початку повномасштабної війни ми з донькою вибиралися з Києва до Львова, то мали з собою невеличку валізу. Все решта залишилось у нашій квартирі... Тепер ось живемо в дідуся з бабусею, які виділили нам кімнату.
А ще я зрозуміла, що треба цінувати кожен день, кожну мить, кожен момент. І особливо думати над тим, кому й що говориш. Адже ти не знаєш, чи не будуть ці слова для когось останніми... До речі, перші пів року я проливала ріки сліз, а потім вони стали міліти. Мабуть, це суто психологічне — людина, аби захиститися, “одягає” панцир. Проте іноді мене пробиває. Так, скажімо, було під час відвідин Марсового поля. (Зітхає).
— Скажіть, як би ви речення продовжили: ніколи не пробачу росіянам...?
— Те, що вони вбивали й вбивають українців. Як і те, що зазіхнули на чужу землю і понівечили наші міста. У себе вдома не можуть дати лад, а пхаються когось “рятувати”. Ці, перепрошую, “голубі міра” приносять лише війну... Тож я ніколи й нічого їм не пробачу!
— Наталко, як ви думаєте, яким буде 2024 рік? Точніше, яким би хотілось, щоб він був?
— Наступний рік, як відомо, високосний. І дехто вже лякає, що він буде непростий... Мені ж пригадується один давній вислів: готуйся до гіршого, сподівайся на краще. (Усміхається). Так, без оптимізму — нікуди. Треба завжди налаштовуватися на позитив, адже від цього багато залежить.
Звісно, хотілось би, щоб 2024 рік став переможним. А ще — початком відбудови України й повернення наших людей, які виїхали за кордон. До слова, я також могла багато де залишитися, але не уявляю себе деінде. Удома навіть повітря інше... Тому віримо, молимось та допомагаємо ЗСУ!
