Цей колектив відзначає цьогоріч десятиліття. Хлопці з бандурами встигли засвітитись на популярних телешоу — від “Україна має талант” до “Голосу країни”. Відзняли не
один кліп: скажімо, їхня версія Jingle bells зібрала на YouTube майже шість мільйонів переглядів! А ще побували на гастролях у понад двадцяти країнах...
— Цікаво, де відбулися ваші останні концерти до пандемії?
— У Швейцарії й Америці, — розповідає “Експресу” лідер “Шпилястих кобзарів” Ярослав Джусь. — Наш гурт виступав у Давосі, де проходив Всесвітній економічний форум. П’ять днів поспіль ми розважали гостей Українського дому. Представили на їх розсуд і програму народних пісень, і сучасну музику, і навіть танцювальну, де я грав як діджей. Там усі стояли на вухах. (Сміється). Отримали від людей просто шалений фітбек...
А у США виступали в основному перед нашою діаспорою. Концерти пройшли з аншлагами: зали на сімсот-тисячу місць були вщент заповнені. Щоразу в нас забирали з гримерки останні стільці, щоб посадити охочих. (Усміхається). Це була просто незабутня поїздка! Хтозна, коли відновиться нормальна діяльність, тому організували наразі онлайнтур. Уже провели виступ для Данії, а далі будуть Польща, ФРН, Франція, Канада і та ж Америка.
— I як зазвичай іноземці реагують на бандуру? Для них це ж екзотика...
— Так. Наш інструмент викликає і подив, і захоплення. Скажімо, коли я виступав на одному з популярних шоу в Китаї, поважне журі не могло повірити, що граю вживу. (Усміхається). Тим більше, що я виконував їхню народну композицію, а потім ще й західні хіти. Усі були вражені... До речі, за кордоном нас найчастіше запитують про кількість струн на бандурі. І дуже дивуються, почувши, що їх у середньому шістдесят п’ять. Навіть в Україні ще років п’ять-сім тому багато хто не знав про потенційні можливості цього інструмента. Мені ж було прикро, що він нині недооцінений та незаслужено забутий. І беручи участь у різних телепроектах, я мав на меті зробити бандуру модною та популярною. Щоб її знову слухала молодь! Поступово нам вдалося зламати стереотипи... Тепер глядачів уже не дивує, що на цьому інструменті можна грати не лише традиційні мелодії, а й джазові стандарти.
— Ви мали колаборації з багатьма українськими зірками: “ТНМК”, Олегом Скрипкою, Тонею Матвієнко, “Тартаком”... А з ким ще хотілось би налагодити співпрацю, але наразі не вдалося?
— Ми дійсно багато з ким співпрацювали. Якось я порахував і вийшло п’ятдесят зірок, гуртів та ді-джеїв. З кимось це були записи альбомів, з кимось — зйомки у кліпах, з кимось — живі концерти. Щодо нових колаборацій, то велись переговори з гуртом The Hardkiss, а також із Pianoбой... Насправді мені дуже близька творчість сучасних українських виконавців і я радий будь-якій співпраці. Особливо з гуртами електронної музики та ді-джеями. Там бандури наразі дуже мало. Майже немає. Хотілось би змінити ситуацію. І це ще одна моя місія.
Мені дуже близька творчість сучасних українських виконавців і я радий будь-якій співпраці.
— Тим часом ваша версія Jingle bells — “Дзвоники дзвенять” — зібрала на YouTube уже 5,7 мільйона переглядів. Слідкуєте за тими цифрами?
— Так. Ми відзняли цей кліп — на ентузіазмі — п’ять років тому. І відтоді пішло-поїхало! (Усміхається). Зазвичай кількість переглядів помітно зростає взимку, точніше — на свята. І щороку та цифра збільшується на понад мільйон. З чого ми дуже радіємо. Особливо, коли діти надсилають потім відео, як вони співають десь у Австралії чи в Америці. Іноді “Дзвоники дзвенять” виконують цілі ансамблі! Одне слово, це — хіт із хітів і наша візитівка.
— Ярославе, вам — тридцять три роки. Який ваш сімейний статус?
— Не одружений і наразі не планую. Для мене поки що музика на першому місці... Моя обраниця не обов’язково має бути творчою людиною. Важливо, аби я відчував, що це — саме вона. А яка буде професія — байдуже... Інша річ, що з музикантами не завжди легко. Принаймні з огляду на постійні гастролі. (Іноді мене місяцями не було вдома і я заїздив лише для того, щоб викласти з валізи один одяг та взяти інший). Втім, переконаний: якщо жінка справді кохає тебе, то зрозуміє все.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з Оксаною Караванською
