Понад тридцять років вона живе у США, але не забуває про Україну. І всіляко допомагає своїй батьківщині, яка переживає нині повномасштабну війну. Надія Шпаченко перерахувала десятки тисяч доларів допомоги...
— Мені вдалося зібрати вже 60 000, — каже “Експресу” знаменита піаністка. — Це гроші від продажу мого диска Invasion: Music and Art for Ukraine, який вийшов у 2022 році, а також від концертів. Я співпрацюю з благодійними організаціями, що займаються гуманітарною допомогою українцям. І на кожному виступі закликаю американців долучатися, що чимало людей охоче й роблять.
До речі, на концертах завжди виконую твори українських композиторів: від таких класиків, як Микола Лисенко, до сучасних авторів — наприклад, Золтан Алмаші. А тепер ось записала з віолончелістом Метом Хеймовіцом “Постлюдію” Валентина Сильвестрова. Вона вийде синглом 24 лютого — до роковин початку повномасштабної війни Росії проти України. Одне слово, я намагаюсь робити все, що можу.
— Знаю, що ви почали активно вивчати українську мову. Як ваші успіхи?
— Це ви мені скажіть. (Усміхається). Я справді вже майже півтора року студіюю українську. Починати довелося фактично з нуля. Адже, коли я жила в Харкові, то спілкувалась російською. І в школі, і в сім’ї. Тепер же щодня займаюся за допомогою програми duolingo, що встановила на телефон. Прагну читати й дивитися новини українською мовою, а також якомога більше практикувати. Скажімо, коли телефоную до тата.
— А він залишився в Україні?
— Так. Батько не хоче виїздити за кордон. Воліє залишатися вдома. На початку тимчасово перебрався до Полтави, але потім довелося повернутися. Винаймати житло — дуже дороге задоволення. Ми щодня спілкуємося. Якраз перед вашим дзвінком розмовляли. Поки що, слава Богу, його район стоїть. А ось там, де свого часу мешкала я, нещодавно прилетіла ракета.
Боюсь, коли закінчиться війна, багатьох моїх улюблених місць у Харкові вже не буде. Так, щось вдасться потім відновити, але... (Зітхає). Знаєте, у фейсбуці є розділ “Спогади”, і сьогодні там з’явилося моє фото 2005 року, зроблене під час приїзду в рідне місто. Від того на душі стало так щемно. (Після паузи). Ну а тато тримається, ще й мене підбадьорює.
— Наступного місяця ви, здається, святкуватимете день народження?
— Так. (Усміхається). Щоправда, Путін його назавжди зіпсував, адже розпочав своє вторгнення якраз у мій день народження. Тобто 24 лютого. І тепер ця дата, на жаль, асоціюється з усім тим жахом... Знаєте, що було би для мене найкращим подарунком? Аби війна закінчилася. Причому вже цього року!
— У вас незабаром буде одна цікава дата — 25-ліття шлюбу. Скажіть, у чому полягає секрет якщо не сімейного щастя, то принаймні благополуччя у родині?
— Насамперед важлива взаємопідтримка. А ще треба бути добрими одне до одного... Нас об’єднує також спільна творчість. Мій чоловік — звукорежисер і багато що ми робимо разом. Скажімо, нині працюємо над новим альбомом, який вийде весною і буде присвячений футболу. До речі, наш син серйозно захоплюється цим видом спорту. Може конкурувати не лише з американськими, а й з європейськими гравцями. Тепер ось має летіти на матч до Іспанії.
— Новий рік щойно вступив у свої права. Які покладаєте на нього надії та сподівання?
— Звісно, сьогодні найголовніше питання — мир. Хочеться, щоб перестали гинути люди. Не тільки в Україні, а й у всьому світі... Та найбільше переживаю за те, чи продовжать США допомагати українцям. Йдеться не про простих громадян, які й далі готові це робити, а про нашу владу. Тут ніхто не може дати стовідсоткової гарантії. Тому я хвилююся.
— I все ж ви оптимізм не втрачаєте?
— З оптимізмом нині непросто. (Після паузи). Та все ж мене рятує музика. Кажу, я багато граю: і в студії, і на концертах. Нещодавно, наприклад, їздила зі своїми студентами містами Каліфорнії, а в лютому збираємося до Бостона... Стараюсь відганяти від себе песимістичні думки. Адже вірю, що добро рано чи пізно переможе!