Цей рік для Мирослава Вантуха — народного артиста, Героя України, “Національної легенди” — ювілейний. Йому виповнилось вісімдесят п’ять! З них сорок п’ять хореограф керує легендарним ансамблем танцю імені Вірського. З нагоди двох поважних дат у Києві влаштують святкування...
— Спочатку було заплановано два концерти, але ажіотаж виявився настільки великим, що вирішили організувати ще один, — каже “Експресу” Мирослав Вантух. — У фінальний день участь у шоу візьмуть дванадцять українських зірок: від Павла Зіброва й Олександра Пономарьова до Ірини Білик та Монатіка. До речі, очікуємо, що до нас завітають і представники влади. Можливо, навіть Володимир Олександрович (Зеленський. — Авт.).
— Не віриться, що вам 85 років. Скажіть, як ви форму підтримуєте?
— Я двадцять років відтанцював, а нині веду репетиції. Уже не стрибаю так, як у молодості, бо то коліна болять, то спина, то ще щось. (Усміхається). Але я все ще працюю! Після роботи проходжу мінімум три кілометри пішки, а в суботу-неділю — десять. Дотримуюсь також дієти, щоб не набрати зайвих кілограмів. Ну бо як — “з животиком” іти в балетний зал якось навіть незручно.
— Під час репетицій часто трапляються повітряні тривоги?
— Так. Тоді ми зупиняємо роботу і йдемо в укриття, що по сусідству. Удома ж — живу я в центрі столиці — нікуди не ходжу. Хоч психологічно так і не звик до повітряних тривог. Не розумію, як це можливо звикнути. Щовечора лягаєш спати й не знаєш, чи зранку прокинешся. Втім, що тут казати — нині так живе вся країна. (Зітхає).
Війна — найстрашніше, що може бути. І всі нормальні люди — проти неї. Та цей мерзотник, бачите, що робить. Сидить у бункері й запускає ракети по мирних українських містах... Стільки вже смертей, розбитої інфраструктури, понівеченої землі та поламаних людських доль. Хіба це можна простити, хіба це можна забути? Я вважаю, що ніколи!
— У довоєнні роки ансамбль Вірського дуже часто виступав за кордоном, а тепер?
— Якщо заглянути в історію нашого колективу, то ми були на гастролях у 90 країнах світу. В багатьох із них — по 20 і 30 разів. Наприклад, столицю Франції — Париж — я знаю вже не гірше, ніж Київ. (Усміхається). До слова, зустрічався там з Жаком Шираком, коли той був президентом. Доводилося спілкуватися також із Єлизаветою ІІ, з Фіделем Кастро, з Ден Сяопіном...
Минулого ж року ансамбль був на гастролях у Японії. За два місяці ми дали 44 концерти! Привезли звідти дрони, які артисти купили за свої гроші. А після виступів у Європі перерахували ЗСУ чотири мільйони. Потім — ще 443 тисячі, виручені з концертів уже в Україні. Ми вдячні нашим захисникам, що можемо працювати й виступати в такі важкі часи... Найближчі гастролі — на Тайвані — заплановано на осінь.
Додам: на яких континентах не відбувалися б наші концерти, вони завжди проходять з аншлагами. Причому глядачі досить часто аплодують стоячи. Безперечно, я тим пишаюся. Адже завдяки мистецтву танцю світ пізнає українську культуру. І вже давно, крім слова “Чорнобиль”, прізвищ спортсменів — Шевченка й братів Кличків, знає, що таке ансамбль Вірського.
— Цікаво, в якому режимі живуть та працюють ваші танцюристи?
— Мистецтво танцю потребує постійної системи. У нас, знаєте, як жартують: якщо артист не працює один день, це ще нічого; якщо два — він це відчує; якщо три — це вже побачить публіка. То питання форми. Як і спортсменам, її треба підтримувати й весь час бути на рівні.
Розумієте, ми щоразу виходимо на суд глядача. І його треба чимось дивувати. Сьогодні багато чого можна подивитися і на ютубі, і загалом — в інтернеті. Тому люди добре поінформовані. Щоб дивувати, треба працювати кожного дня. До десятого поту! Це важкий шмат хліба, але благородний.
— Мирославе Михайловичу, як часто вам вдається вирватись на малу батьківщину і чи такі поїздки вас підживлюють енергією?
— Звичайно. Коли буваю у Львові (це місто дуже багато значить у моєму житті: хтозна, чи я досягнув би тих успіхів у творчості, якби не воно), заїжджаю у Великосілки. Знаєте, ідеш по рідному селу й душа щемить від радості. (Після паузи). Я завжди кажу: ми повинні любити свій край, свою землю та пам’ятати батьківський поріг. Я пам’ятаю... І хоч десятки разів мені пропонували залишитися за кордоном, не зробив цього. Тому що Україна — понад усе!