На його рахунку — участь у найпопулярніших українських проектах останніх років: “Кіборги”, “Захар Беркут”, “Козаки. Абсолютно брехлива історія”, “Юрчишини” та інших. 22 липня Андрієві Ісаєнкові виповнилося 35 років...
— Вам вдалося настільки правдиво втілити на екрані одного з “кіборгів”, що в багатьох глядачів виникло питання: ви самі не були учасником АТО?
— Ні. Ніхто з акторів, які грали у фільмі головних персонажів, не був на війні. Тож, коли на зйомки приїхали реальні “кіборги”, ми спочатку навіть ніяковіли. Соромилися до них підходити та спілкуватися. Адже ми тут бавимося у “войнушку”, а вони — справжні герої. Проте хлопці швидко нас заспокоїли, сказавши, що кожен має робити свою справу. Якщо ми актори й можемо правдиво показати на екрані українських воїнів, то нам треба на цьому зосередитися. Відтак усім трохи відлягло і можна було працювати далі.
— Який найщиріший комплімент після виходу цього фільму ви чули на свою адресу?
— Ми їздили з прем’єрним показом у Житомир — до 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. І під час демонстрації “Кіборгів” мама одного бійця заплющила очі й десь посеред фільму сказала про мого героя: “Точно наш!” Це — найбільший комплімент... А взагалі, я для військових тепер не Андрій, а “Субота”. Інакше мене вже не називають. Навіть, якщо доведеться зіграти ще у воєнному фільмі, не переконаний, що якась роль перекриє “кіборга” з тим позивним.
— Багатьом глядачам також дуже сподобався ваш Назар із серіалу “Козаки”, який і вправно б’ється, і фехтує на шаблях, і впевнено почувається у сідлі. Ви раніше мали справу з кіньми?
— Так, мав. Правда, такої кількості сцен верхи не було. Я вмів трошки їздити на конях, але ще підтягнув своє вміння перед зйомками “Козаків”. Хоча це не убезпечило від різних пригод на майданчику. Так, одного разу партнер зарано відпустив гнідого, і я не встиг сісти в сідло, опинившись на крупі. Відтак тварина стала брикати й скидати мене, тож довелося просто на ходу зіскочити. (Усміхається).
Іншого разу, під час погоні в полі, кінь став набирати швидкість й оступився. Може, став у мурашник чи яма якась трапилася, точно не пригадую. Я полетів уперед, а він упав зверху. На щастя, я був у металевих обладунках, тож обійшлося без травм. Тільки трохи потягнув руку, але це взагалі ніщо, порівняно з тим, що могло статися. До слова, коли ти падаєш з коня, це вважається просто падіння, а коли з ним — уже трюк. (Сміється).
Коли ти падаєш з коня, це вважається просто падіння, а коли з ним — уже трюк.
— З останніх проектів, де ви зіграли, можна назвати продовження серіалу “Юрчишини”. Ви легко влились у колектив?
— Так. З Лесею Самаєвою я працюю в одному театрі й маю багато спільних вистав. З Георгієм Делієвим зустрівся вперше, але з ним було дуже комфортно. Як і з іншими учасниками творчої команди, з котрими нас уже зводила робота над тими ж “Козаками”. Зрештою, раніше я вже грав у комедійному жанрі, тож проблем не виникало. До речі, за сценарієм серіалу, мені навіть довелося влаштувати стриптиз. (Усміхається).
— Не тільки на телеекрані, але й на сцені вам доводиться демонструвати свою мускулатуру. Мабуть, регулярно навідуєтесь у фітнес-зал?
— Так. Коли під час карантину все було закрито, то ходив займатись у київський Гідропарк. Слава Богу, там є тренажери. Працюю зі штангою — 100 кілограмів — коли качаю грудні м’язи. Підтягуюсь на поперечині: п’ятнадцять разів. Хоча ще два роки тому не міг взагалі... Професія-професією, але фізичну форму треба підтримувати й просто для здоров’я.
— Ваша дружина — режисерка, яка також багато працює. Як вам вдається узгоджувати графіки? I з ким лишається трирічна дитина, коли в тата й мами зйомки?
— Донька, на щастя, ходить уже в садочок. Якщо ж ми обидвоє зайняті, то або вдаємося до послуг няні, або відвозимо до бабусь і дідусів, які живуть в інших містах. Іноді вони також можуть приїхати до Києва. Одне слово, намагаємось вирішити ситуацію... Ми з Олесею разом уже десять років. І я емоційний, і дружина емоційна. Все-таки обидвоє маємо творчі професії. Та вже якось притерлися. Головне — розуміти одне одного, й тоді все буде добре.
— Андрію, у вас 22 липня день народження — 35 років. Які емоції викликає у вас ця дата?
— Я до віку ставлюсь якось так — є і є. Іноді, коли хтось мене питав, навіть не міг сказати, скільки точно маю років. Плутався. (Усміхається). Тепер мені “стукне” 35 — і добре. Йдемо далі!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з Валерієм Харчишиним
