Наступного тижня у мого співрозмовника — день народження, а якщо точніше — ювілей. Десятого травня Іванові Малковичу виповнюється шістдесят років. З цієї нагоди я набрав його телефон, щоб поставити декілька запитань...
— Iване Антоновичу, як ви ставитесь до цієї цифри?
— Поки що вона мене лякає. Знаєте, колись на дні народження Віктора Морозова, коли йому було 59, я сказав таку фразу: “Це останній твій пристойний вік”. (Усміхається). А тепер ось і мені виповниться шістдесят. Тому не знаю, як ставитися до цієї дати. Наразі, повторюсь, трохи лячно.
— Торік, після п’ятилітньої перерви, вийшла ваша нова збірка. Карантин активізував вашу творчість?
— Так. (Усміхається). Знаєте, офіс нашого видавництва — в центрі Києва, й до мене чомусь ходять, як до народного депутата. Хтось — із проханнями посприяти потрапити в якийсь медичний заклад, хтось — допомогти з житловими проблемами чи вступом дітей до вишів. Я вже не кажу про графоманів: “А прочитайте мій рукопис. Що вам — шкода? Та тут лише 120 сторінок”. І всі вони просто розкрадають мій час...
І ось раптом минулого року стається цей святий локдаун. (Усміхається). “А-ба-ба-га-ла-ма-га” переходить до роботи у віддаленому режимі. Не треба вже сидіти в офісі, а редагувати твори можна вдома, як і спілкуватися скайпом з авторами та художниками. Тож з’явився час на ті книжки, які я давно мріяв прочитати. Відтак вдалося відновити свою творчу притомність та написати “Яксунині береги”.
— Скажіть, а час на скрипку нині знаходите?
— Раніше я брав інструмент до рук мінімум двічі на рік — на київському “Арсеналі” й львівському книжковому форумі. Разом із Віктором Морозовим виконували на презентації смішні та легенькі пісеньки. (Усміхається). Якісь серйозні речі зіграти вже непросто, бо майстерність, точніше, сяка-така професійність, з роками зникає. Я ж закінчив музичне училище, маю диплом музиканта оркестру і викладача. Але з часом, кажу, ті навички геть-геть повтікали від мене. (Сміється). Тож нині вже важко брати чисті ноти, адже всім треба займатися. Проте іноді — для себе чи коли прийдуть гості, можу взяти до рук скрипку й зіграти щось у дуже вузькому товаристві.
— Ваша дружина за освітою також скрипалька. За ті роки, що ви разом, хто кого більше змінив?
— Звичайно, це взаємний процес. До слова, родина Ярини — династійні диригенти в трьох поколіннях. Що мені було особливо приємно. Зрештою, ми обидвоє виростали на однакових традиціях і в нас тут не виникало розбіжностей. Це так важливо у сімейному житті — щоб, власне, основоположні речі не розділяли. Ясно, що, як у кожній сім’ї, у нас періодично виникають якісь непорозуміння. Можемо час від часу посваритися, а потім знову помиритися. Всяке буває. (Усміхається). Проте мені це також подобається, той перепад настроїв та підживлення енергіями... Головне — ми дивимося в один бік. Дай Боже, щоб так тривало й надалі.
— А ось друзів — перевірених часом — маєте багато?
— Друзів, як відомо, багато не буває. І я тут не виняток. Інша річ — знайомих. До того ж моя книговидавнича діяльність іноді дарує дивовижні зустрічі. Ти починаєш спілкуватися з людиною й тебе осяює якийсь спалах... Знаєте, у житті я завжди намагаюся випромінювати оптимізм, бо знаю, що для когось він буде не зайвим і, можливо, на щось надихне. Але я теж мушу його десь черпати. (Усміхається). Власне, такі зустрічі з талановитими людьми дуже мене запалюють.
— Цікаво, де ваші “місця сили”? Це рідні Карпати чи...
— Місця сили? Я от учора повернувся від мами — із Нижнього Березова, що на Івано-Франківщині. Там є декілька “крапок” у горах, на які я завжди виходжу, щоб помилуватися краєвидами. Ти бачиш усе довкола на 360 градусів. Це справді дивовижна краса... Для мене і Київ місце сили. Хоча загалом їх в Україні — багато.
— Iване Антоновичу, як би ви продовжили речення: “Ви не повірите, але я...”?
— Дуже люблю спорт. Захоплююсь великим тенісом, а також малим, себто пінг-понгом. Причому мені подобається не тільки грати, але й вигравати. Мій запал добре знають друзі, тож іноді непросто знайти партнера. А ще — намагаюся щодня багато ходити: в середньому долаю 11,4 кілометра. Підрахував, що дійшов уже до китайського кордону. (Сміється). Одне слово, прагну підтримувати належну форму в свої без п’яти хвилин шістдесят.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з акторкою Наталією Сумською