Моя співрозмовниця не лише народна артистка, а й Герой України. Свого часу без її імені неможливо було уявити афішу Київського театру опери й балету. Нещодавно ж Марії Стеф’юк виповнилось 75 років...
— Які емоції у вас викликала ця дата, Маріє Юріївно?
— Знаєте, як казав один мудрий чоловік: “Бог усім дає життя, але не всім дає старість”. (Усміхається). Тому треба її цінувати. Попри болячки, які з’являються з роками... Нині я ще ходжу в театр і викладаю у консерваторії. Щоразу йду з великим задоволенням, хоча інколи буває важко. Проте там вирує життя, там — молодість. Студенти заряджають енергією... Розумію, що кожен день для мене — як останній. Тому, коли прокидаюсь, кажу: “Дякую тобі, Господи, що бачу ранок”. Неважливо навіть сонце чи дощ за вікном.
— А якщо говорити про повітряні тривоги? Без них тепер мало яка ніч минає…
— Дивовижна річ: багато хто став звикати до “сирен”. Я ж не можу — весь час хвилююся. Але, попри це, сиджу вдома й ніде не ховаюся. Вважаю — як Бог вирішить, так і буде... До слова, після початку великої війни я не полишала Київ ні разу. Хоч дуже багато моїх друзів виїхали та намагались усіляко вмовити мене. Однак я вперлася й сказала: “Нізащо!” (Сміється). Навіть до сестри в Карпати не захотіла... Пригадую, одного разу вийшла на Хрещатик, а там — тиша й жодної людини. Така собі апокаліптична картина. Було дуже страшно!
— У тому потоці драм і трагедій, що сьогодні найбільше зачіпає вас за живе?
— Я так хочу, щоб не вмирали оці соколи ясні — наші хлопчики. Вони ж ще зовсім молоді й могли б створити сім’ї та народити синів чи дочок, але... Їх уже немає. (Зітхає). Ось за це найбільше болить моє серце. І прикро, що дехто став звикати до смертей...
Натомість мене вражають волонтери, які їдуть туди, в пекло, й привозять усе, що потрібно нашим воїнам. Я вважаю, що це також фронт. Нехай і другий. Особисто знаю багатьох із тих сміливців. Якби не роки, я б теж волонтерила. А так можу долучитись хіба грошима чи речами, а ще — молитвою. Надіюсь, Бог допоможе нам звільнити землю від тієї наволочі!
— Скажіть, як би ви речення продовжили: “Ніколи не пробачу росіянам...”?
— Це — страшні люди. Адже посягають на мирних жителів, стріляють по садочках, театрах, забирають наших дітей... Навіть не знаю, як їх назвати. Вони — гірші за фашистів! Думаю, такої думки дотримуюсь не тільки я, а всі українці... Можу додати, що тепер ніколи не переступлю кордону з Росією. Хоча свого часу не раз виступала у тамтешніх театрах.
— А як ви ставитесь до того, що московські оперні зірки — наприклад, горезвісна Анна Нетребко — досі виходять на європейські сцени?
— Ну, десь її виступи скасовують, а десь — ні... На жаль, у західному оперному світі панує велика мафія росіян. І вона дуже сильна... Тож я не дивуюсь, що, наприклад, у “Ла Скала” відкривали сезон постановкою опери “Борис Годунов”... До речі, Анна Нетребко вимагає інколи чималі гонорари, але багатії готові платити, прощаючи співачці всі гріхи. Хоч ясно, що рейтинг її упав. Тут не може бути й мови.
— Готуючись до інтерв’ю, натрапив в інтернеті на чорно-біле фото, де ви у вишиванці. Чи багато маєте їх у своєму гардеробі?
— Так. Маю сорочки, які носили ще мама й бабуся. Знаєте, на відміну від нових, у них — дух інший. Там у кожному хрестику — молитва... Це нині вишиванки одягають усі, а свого часу, коли я приходила у консерваторію, це був бум. Мені казали: “Будь ласка, більше так не роби...” Я ж нікого не слухала. Тоді, звичайно, було важко, але я все пережила. Не знаю навіть як. (Усміхається). Але то вже інша історія.
— Наприкінці не можу не спитати, як вам сучасні українські поп-зірки?
— Не хотілось би називати імена, але наша естрада на дуже низькому рівні. Це неможливо слухати! Пісні, які в нас тепер “ліплять”, — майже однакові. Там немає слів (тексти просто безглузді), там немає мелодії. Ще й поганий рівень виконавства. Є абсолютно безголосі люди... Ну, знаєте, так не можна. Це вже дійшло до якогось маразму. Не може опускатися мистецтво до такого плінтуса!
— Маріє Юріївно, у вас ще залишились мрії? Більші чи менші...
— А без мрії не може бути життя! (Усміхається). Знаєте, так хочеться, щоб нарешті закінчилася війна й запанував мир. Я думаю, точніше, впевнена, що ми переможемо. Далі ж будемо відбудовувати Україну та будемо співати. У нас же стільки чудових пісень і стільки обдарованої молоді. Не хотілось би, щоб усі таланти виїхали за кордон. Вони повинні знати, що й удома мають майбутнє.
