Його обожнюють читачі (особливо студенти), його не доймають літкритики, його поважають колеги. Максим Кідрук — автор технотрилерів, наукової фантастики, тревелогів... Цікаво, що новенького слід чекати з-під пера 37-річного письменника?
— Минулого року ви розповідали мені в інтерв’ю про задум написати серію книг “Нові темні часи”. Називали навіть, коли хотіли б видати перший роман — цієї осені. Усе йде за планом чи, як мовиться, життя внесло корективи?
— Так, початковий план був видати книгу 2021-го, проте ще на початку року я збагнув, що історія, за яку взявся, значно серйозніша й об’ємніша, ніж вважав раніше. Перший роман із серії вийде чималим — приблизно 300 тисяч слів — щось на кшталт першого тому Мартінової “Пісні льоду й полум’я” чи Джорданового “Ока світу”. Я об’єктивно розумів, що не закінчу текст упродовж літа, а тому вирішив не силувати себе. Пишу, як пишеться. Тож вихід книги переноситься на 2022-й. Точніше знатиму на початку наступного року.
— Куди через пандемію вам не вдалося поїхати останнім часом, але дуже хотілось? Або в творчих справах, або приватно...
— Зазвичай улітку ми з дружиною вибиралися на якісь фестивалі до Європи. В докарантинні часи їздили на Iron Maiden та Бон Джові. Дуже хотіли потрапити на Sweden Rock Festival 2021 (виконавців підбирали неначе спеціально для нас), але тусовку зі зрозумілих причин перенесли на 2022-й. Також мріяли пройти шляхом святого Якова на півночі Іспанії, проте наразі все доводиться відкладати.
— До речі, ви вакцинувалися? I взагалі — хворіли на ковід чи Бог милував?
— З моєї родини перехворіли всі, крім мене та мого батька. Багато хто переніс хворобу тяжко. Ми з дружиною не ізолювалися одне від одного, коли в неї проявилися характерні симптоми, сиділи вдома
вдвох, а тому я вважаю, що теж перехворів, лише безсимптомно. Вакцинувалися одними з перших у родині, ще ранньої весни, АстраЗенекою. Перед новою хвилею готові вакцинуватися знову.
З моєї родини перехворіли всі, крім мене та мого батька.
— Ви не перший рік одружені. Чи доводилось за цей час долати “підводні рифи”?
— Мені пощастило в тому, що у багатьох речах ми з дружиною однодумці. Ми обоє фрилансери, обоє любимо подорожувати, обоє багато читаємо та цікавимося сучасною культурою. Нещодавно саме відзначали п’яту річницю шлюбу. За цей час, певна річ, ситуації різні траплялися, але загалом якось вдавалося їх розрулювати. Таких, щоб аж дуже небезпечних, “рифів” не було.
— Кажуть, у юні роки ви серйозно захоплювались бальними танцями. А вас ніколи не запрошували у шоу “Танці з зірками”? Письменників там, здається, ще не було...
— Не бальними, просто хореографією, але це правда: займався з восьми років й аж до закінчення університету. На “Танці” мене не запрошували. І так, письменників там точно не було. (Усміхається).
— А до американського футболу ще не охололи? Цікаво, коли і де ви на нього підсіли?
— Аж ніяк! Навпаки, намагаюся долучити до нього всіх, кого можу. Підсів понад десятиліття тому, коли поїхав навчатися до Королівського технологічного інституту у Швеції. У гуртожитку мене поселили в квартирку зі студентом із Мексики Мігелем Гонзалесом. Американський футбол доволі популярний у його країні, й товариш виявився фанатом команди “Чиказькі ведмеді”. Він став першим, хто пояснив мені правила, а розібравшись у всіх нюансах, я одразу підсів. Відтоді вже понад десять років стежу за іграми Національної футбольної ліги.
— Максиме, як би ви продовжили речення: “Мене дуже дивує, що наші люди...”?
— Мене насправді багато що дивує в українцях. Багато що я ще сяктак — зі скрипом зубовним — можу зрозуміти. Проте найбільше вражає те, що в Україні досі є люди, які ностальгують за Радянським Союзом. Цього я просто не можу збагнути.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з диригентом Тарасом Демчишиним
