Вона була улюбленою телеведучою (як тоді казали — диктором) не одного покоління. Усміхнена, інтелігентна, стильна. І хоч нині Тетяна Цимбал не працює на ТБ, її досі впізнають на вулиці. Попри те, що киянці 14 вересня виповниться 75 років.
— Пані Тетяно, будете святкувати ювілей?
— Так. Знаєте, я не можу відмовити великій кількості людей у їхньому бажанні привітати мене, а собі — в радості з ними побути. (Усміхається). Кожен мій день народження має певний сценарій, і цього разу — також. Хочемо влаштувати святкування на Дніпрі. Уже придумали й певні “фішки”, але я їх вам не продам. (Сміється).
— А як ви ставитесь до тієї кількості свічок, що доведеться запалити на торті? По-філософськи чи...
— До років, що набігли, я ставлюсь абсолютно нормально... Молодість — це ж внутрішнє відчуття. Може, я не так швидко вже бігаю, як колись, але все решта... Вважаю, що в житті головне — не втрачати бажання, а ще — твій погляд завжди має бути зацікавлений або навіть грайливий. (Усміхається). Треба спілкуватися з людьми, підживлюватись враженнями, знаходити щось нове, чого ти раніше не бачив та не знав і що може тебе порадувати. Мені це дають, зокрема, подорожі. Я дуже люблю мандрувати!
— I куди була ваша остання поїздка перед пандемією?
— Два роки тому я літала на Кубу. Давно хотіла подивитися на яхту “Пілар”, шкіпер якої став прототипом головного героя повісті Ернеста Гемінгвея “Старий і море”. Окрім того, мріяла відвідати будинок-музей письменника, а також знаменитий бар “Флорида”, де він проводив час. Нині там встановили бронзового “Гема”, який сидить за барною стійкою, а довкола гомонять відвідувачі...
На Кубі — добрі й сердечні люди. Хоч і живуть бідно. До речі, в аеропорту я мала вражаючу зустріч. Треба було залагодити певну формальність, тож звернулася до адміністрації. І уявіть собі: виявилося, що той чоловік, до якого нас скерували, вчився в Україні. Ми разом і співали, і вірші читали. Я пригадала навіть поезію Хосе Марті, адже трохи знаю іспанську мову...
На Кубі — добрі й сердечні люди. Хоч і живуть бідно.
— Це — позитивні емоції, а як щодо негативу? Ви вмієте давати собі раду зі стресами в щоденному житті?
— Ой, це важко. Мабуть, я занадто емоційна особа. Не можу не зважати на прояви хамства та брутальність. Як і те, що люди лаються на вулиці, смітять довкола себе й т. д. Це мене дістає, розумієте? Коли донька приїздить в Україну, запитую: “Невже тебе це не дратує?” Вона каже, що ні. Мовляв, залюбки ходить та дихає Києвом... Мені треба навчитися у доньки не зважати на багато речей. (Сміється).
— Ольга живе десь за кордоном?
— Так, у Канаді. Час від часу прилітає — сама чи з онуками — в Україну. Якщо раніше це було раз на рік, то тепер — двічі. Мій обов’язок (усміхається) — купити для них українські прапорці на автомобілі й наліпки з написом “UA”. Вони дуже багато подорожують світом і, до слова, завжди кажуть, що з України... Ну а син живе у Києві.
— Скажіть, вас можна зарахувати до шопоголіків?
— Ні. У нас чудові магазини, але не люблю ходити туди навіть на екскурсію. Якщо треба щось — інша річ, а так... Волію робити закупи за кордоном. Один раз кудись поїхати — й усе придбати. Тому дуже багато речей у моєму гардеробі — “звідти”. Кажу ж, я не шопоголік і не бігаю, виглядаючи, де й що є...
А в радянські часи ми мали можливість отоварюватися у ЦУМі, де працював відділ “представницького одягу”. Речі можна було придбати не тільки за ті невеликі грошики, які виділялись для дикторів державою, але й на свої. Усе — для ефіру! Тоді була проблема і з косметикою: неможливо було дістати нормальні помаду й туш.
— А вам доводилось стикатися із заздрістю колег?
— Ні, заздрощів у нашому колективі не було. Звичайно, якщо в ефірі траплялись якісь ляпи, то всі сміялись та підколювали. Але ніхто нікому солі в чай не підсипав. (Сміється). Навпаки, завжди переживали одне за одного й раділи успіхам. Наприклад, першою мене привітала зі званням Тамара Стратієнко, яка прийшла з букетом... А взагалі, заздрість, якщо вона є, це біда тієї людини, яка заздрить.
— Пані Тетяно, ви знаєте, яке щастя на смак? Солодке чи все-таки гіркувате?
— Дуже несподіване запитання, бо я ніколи на зуб його не куштувала. (Усміхається). Можливо, якщо людина йшла до свого щастя непростим шляхом, воно справді гіркувате. Але, так чи інакше, з яким би присмаком щастя не було, я всім його бажаю. І якомога більше!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з онуком Богдана Ступки
