Про нього заговорили після виходу дебютної книги — роману “Культ”, який побачив світ рівно двадцять
років тому. Нині на рахунку Любка Дереша — понад десяток творів. Грубших чи тонших. Цікавих чи не дуже. Нового ж роману читачі чекали чотири роки...
— Після тривалої мовчанки нарешті виходить “свіжа” книга Любки Дереша. Якщо не секрет, що це буде?
— Це буде роман, який називається “Там, де вітер”. То історія про письменника, який досить відомий, але переживає не найкращі часи, тобто перебуває не в зеніті своєї слави. Він вирушає у турне із сімнадцятирічними хлопцями, котрі не дуже добре вміють тримати в руках інструменти, але впевнені, що вони — рок-група.
Їхня мандрівка починається у Чернівцях, а завершитись має у Маріуполі. Дорогою з усіма відбуваються певні перетворення, і передусім — з письменником. Для нього важливо знову відчути себе молодим та віднайти ту енергію, якої йому тепер бракує. А ще він намагається переосмислити чи зрозуміти тему війни в країні.
— Свого часу вам пощастило побувати в багатьох країнах, а в деяких із них навіть пожити. Наприклад, у Єгипті, Iндії... А де ви ще ніколи не були, але “свербить”?
— Я би точно хотів побувати у Сполучених Штатах. Культура цієї країни дуже сильно на мене вплинула. Письменники (мої улюблені автори — американці), музиканти і т. д. Безумовно, хотілося би побачити не фасадну Америку, а справжню. Різні міста, різних людей, різні ситуації... Причому, щоби не було соціального пафосу, а домінував реалізм — характерів, настроїв, мотивів. Думаю, це допомогло б мені багато речей прояснити, які я вже знаю про цю країну завдяки творам Гемінгвея чи навіть Стівена Кінга... Проте про переїзд за океан на тривалий термін не йдеться.
— Цікаво, який у вас нині сімейний статус?
— Я одружений. Ми живемо з Поліною у шлюбі вісім років... Бути поруч з іншою людиною — завжди виклик. Але, коли ви любите одне одного, це — приємний виклик. З одного боку, він вимагає певних внутрішних зусиль, а з іншого — допомагає рости. Це принциповий момент...
Знаєте, моя дружина — виняткова людина і, мені здається, ми досить непогано пасуємо одне одному. Принаймні я дуже важко уявляю собі ще когось, хто міг би витримати мене (сміється) і мій режим. Що роботи, що життя загалом. Та й характер у мене не мед. Направду.
Моя дружина — виняткова людина і, мені здається, ми досить непогано пасуємо одне одному.
— А як би ви продовжили речення: “Ніхто не знає, що я...?”
— Поліна знає майже все. (Сміється). Що би вам такого розказати, аби не налякати читачів? Треба подумати. (Після паузи). Ніхто не знає, що я можу випити три літри молока за раз. З великим задоволенням. (Усміхається). Ні, це не прикол.
Для мене молоко — дійсно продукт номер один. І коли я дуже голодний, а година вже пізня (буває часом, що затримуюся ввечері на якійсь події чи на презентації), найкращий відтяг — випити вдосталь молока. Так, щоб дійсно під зав’язку.
— Повертаючись до творчості: коли нині до ваших рук потрапляє роман “Культ”, вам не хочеться якісь речі переробити? Знаю письменників (особливого старшого покоління), які нерідко вдаються до такого...
— Не знаю. Можливо, коли і я буду в тому віці, теж захочу допрацювати “Культ” чи “Поклоніння ящірці”. (Усміхається). Що триваліший письменницький досвід, то більше бачиш недоліків у тому, що вже зробив. Зрозуміло, ці недоліки муляють око, і дещо хотілось би підправити. Наприклад, мені досі іноді приходять певні ідеї для роману “Спустошення”. Тобто певний зв’язок із текстом залишається дуже довго. Але ще жодна така спроба (усміхається) не була здійснена. Значно більше виникає задумів для нових творів, яким хотілось би вділити час і нарешті втілити.
— Любку, пофантазуймо трохи: якби у вас з’явилась можливість “переселитись” на один день у когось із колег, хто б це був — Жадан, Кідрук чи, може, Кокотюха?
— Класне запитання! А треба вибрати когось одного? (Сміється). Насправді всі вони — дуже цікаві люди й усіх трьох хотілось би зрозуміти зсередини. Адже в кожного своя якась суперсила... Що в Андрія Кокотюхи, що в Макса Кідрука, що в Сергія Жадана. Думаю, кожен із них по-своєму цінний.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також репортаж із хутора, який майже сторіччя тому заселили наші заробітчани зі США
