У неї багато ролей у кіно (не кажучи вже про театр), але глядачі особливо полюбили Лесю Самаєву за “Скажене весілля”. Ця комедія виявилась настільки успішною, що було знято три частини, а потім ще й серіал. Продовження ж “Скажених сусідів”, що нині йде на телеекранах, фільмували в дуже непростих умовах...
— В один із днів була затяжна повітряна тривога: на столицю тоді летіла неймовірна кількість ворожих ракет, — каже “Експресу” заслужена артистка України. — Тож нам довелося перервати зйомки та сховатися в укритті. Туди прийшли й люди, які працювали в сусідніх офісах, магазинах, заправках і т. д. Дехто — навіть із дітьми. Звичайно, нас впізнавали, просили дати автографи й сфотографуватися... Одне слово, навіть під час роботи над комедією життя нагадувало, що у нас триває ві-і-і-йна!
— Ви кудись виїздили з Києва після початку повномасштабного вторгнення чи весь час залишались у столиці?
— Я живу під Києвом. Не так далеко — Гостомель, Буча й Ірпінь, де торік весною, як відомо, відбувався справжній жах. На щастя, до нас окупанти не дійшли. Врятувало те, що підірвали міст на житомирській трасі... У ті дні небо було просто червоне, постійно щось літало, вибухало, горіло. Було дуже страшно, бо довкола точилась справжня війна.
Тоді наша сім’я вирішила виїхати в Хмельницьку область. Ми пробули в моїх родичів три тижні, а потім, коли Київщину звільнили, повернулися додому... Опісля ж я лише раз полишала Україну: їздила з виставою “Погані дороги” на гастролі за кордон. Пробули там понад місяць і це дало мені можливість бодай трохи заспокоїтися, відволіктися та набратися сил.
— У яких країнах ви були?
— У Німеччині, Чехії, Литві та Латвії. До речі, у Ризі до нас приходив Джон Малкович (знаменитий актор, лауреат “Оскара”. — Авт). Наша вистава йому дуже сподобалася, тож американець завітав за куліси та потиснув кожному руку. А ще всіляко підкреслював, що вболіває за нас, дуже співчуває та вірить у перемогу України.
Підходили й звичайні глядачі. Дякували за ті емоції, які пережили того вечора. “Погані дороги” — це ж п’єса про нинішню війну. І вона допомагає публіці краще зрозуміти те, що відбувається. Адже стрічки новин не дають можливості збагнути увесь той жах. Війна ж — це справжня людська катастрофа, яка щодня випробовує нас усіх на міцність.
— Ви вже виробили якийсь універсальний рецепт від стресів?
— Власне, перед виїздом на ті гастролі я була у “розібраному стані”. Зі сльозами стояла над розкритою валізою, не могла зосередитися та зібрати якісь речі. Тоді я була психологічно розчавлена. (Зітхає). Та вже в потязі, коли побачила своїх театральних колег, мені в певний момент стало набагато легше. Навіть на якусь секунду подумалося: а може, цієї страшної війни не було, то якийсь сон чи марево?!
Що ж до універсальних рецептів... У ситуації, коли тобі важко, хочеться забитись кудись у куток та нікого не бачити. Однак треба перебороти той стан і, навпаки, йти до людей. Можливо, долучатись до волонтерів: як не брати участь у якихось толоках, то принаймні плести сітки. Допомагаючи іншим, ви допоможете собі. Зрозумієте також, що не лише вам важко, темні часи минуть і все буде добре.
— Які речі про наших сусідів стали для вас тепер ще очевиднішими, ніж раніше?
— Те, що росіяни нам ніякі не брати, а навпаки — антагоністи. Вони ж абсолютно інакші. Те, що українці люблять, поважають та шанують, у них узагалі не вважається чимось важливим. І це добре видно навіть за їхніми серіалами, в яких герої постійно матюкаються та зловживають спиртним. Що сприймається як норма. Зрештою, у нас навіть почуття гумору різне... Війна ж лише підтвердила, що росіяни не просто інший народ, а, повторюсь, наші цілковиті антагоністи!
— Пані Лесю, як би ви продовжили речення: “Тепер я ніколи не зможу...”?
— (Після паузи). Забути очі загиблих бійців, чиї фотографії виставлено біля Михайлівського собору в Києві. Адже вони віддали найдорожче — життя — за мою можливість достойно існувати, спокійно творити і впевнено стояти на своїй, Богом даній, землі. Тепер їхні погляди — мій внутрішній цензор, призма, через яку дивитимусь довкола. Можу сказати це точно...
До речі, сьогодні в лавах ЗСУ служать чимало моїх колег. Я знала, що це — талановиті й порядні люди, але те, що візьмуть до рук зброю і підуть захищати Батьківщину, стало приємною несподіванкою. Адже вони воюють не лише за себе, а й за мене також. Тому до кінця своїх днів — і це не пафосні слова — я буду їм вдячна, і молюсь нині, щоб хлопці повернулися додому неушкодженими.
