Її візитівка — фільм Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”. Хоча були ще “Криниця для спраглих”, “Вечір на Івана Купала”, “Білий птах з чорною ознакою”... Останньому цьогоріч виповниться пів століття! А Ларисі Кадочниковій уже через тиждень — вісімдесят чотири.
— Деякі жінки, особливо з віком, не люблять відзначати дні народження, а ви, Ларисо Валентинівно?
— З кожним роком, звичайно, це стає все менш приємно. Тим більше нині, в часи пандемії, коли відбуваються перманентні карантини, і ти боїшся, щоб не захворіти після зустрічі з кимось... Раніше ми дуже часто відзначали дні народження у ресторані Будинку кіно. Тепер же там усе зачинено. На жаль... Наразі не знаю, як святкуватимемо цього року. Можливо, сходимо кудись із Андрієм, моїм чоловіком. Удома точно не сидітимемо!
— Рік тому ви представляли його своїм другом, коханим, а тепер — чоловіком. Чи випливає з цього, що оформили стосунки?
— Офіційно — ні. Але я вважаю його чоловіком (Андрій живе зі мною), а він мене — своєю дружиною. Якось ми обговорювали тему оформлення стосунків, але... Це настільки неважливо! Найголовніше не штамп у паспорті, а почуття. Я ж була заміжня не один раз, тому ставлюсь до того простіше. Якщо між подружжям немає любові, втримати людину неможливо, розумієте? Дай Бог, щоб ми були живі та здорові, тягнулись одне до одного, допомагали, тішились успіхами. Він — моїми, а я — його... Принаймні я нині біжу з роботи додому, де мене чекають.
— Ви й далі виходите на сцену столичного театру імені Лесі Українки?
— Так. Ось цими днями якраз грали виставу перед закриттям сезону — “Актрисі завжди вісімнадцять”. Зал не був переповнений — все-таки літо, кияни роз’їхалися, та й пандемія, але все одно глядачів було багато. Приємно, що люди ходять “на Кадочникову” і взагалі — тягнуться до мистецтва... Спектакль пройшов дуже добре. Наприкінці публіка встала, кричала “браво”, закидала мене квітами...
Знаєте, для мене театр завжди був на першому місці.
— А на пропозиції кінорежисерів погоджуєтесь, чи волієте відмовлятись від запрошень?
— Ось знялась нещодавно в одному серіалі. Уже й назву забула. (Усміхається). Ага — “З чистого аркуша”. Може вийти дуже хороший проект. У мене там велика роль, тож навантаження було шалене. Щодня знімали по десять-п’ятнадцять сцен. Це — багато. А як далі буде — побачимо.
Наразі маю деякі пропозиції: один серіал, зйомки якого стартують у вересні, і повнометражна картина, яку робитимуть на Одеській кіностудії. Щоправда, ще не пройшов пітчинг... Сподіваюсь, нас знову не закриють на карантин. Це була би катастрофа!
— Скажіть, як ви ставитесь до того, що деякі ваші колеги виставляють своє життя — від творчого до приватного — у соцмережах? Наприклад, Ольга Сумська публікує фото навіть зі спальні...
— Жахливо. Олю я не розумію. Ми з нею багато грали разом у виставах. Вона дуже обдарована актриса й дуже красива жінка. Могла б стати великою... Але на перший план нині ставить, мені здається (нехай не ображається), — гроші. Тому й любить робити все напоказ... Я ні в якому разі не засуджую, не маю права, але шкода, що Оля знехтувала чудові дані й вибрала такий шлях.
Ольга Сумська дуже обдарована актриса й дуже красива жінка. Могла б стати великою, але...
— А як ви продовжили б речення: “Навіть за великі гроші я не буду...”?
— Зараз скажу. (Після паузи). Ніколи не зраджуватиму мистецтво, своїх друзів і не піду на компроміси... Тепер гроші — це все. Дехто, хто піднімається нині у нашій професії (не називатиму прізвищ), отримує дуже великі гонорари. Проте мені соромно за них! Знаєте, в наші часи найголовнішим завжди було мистецтво. Так мене вчили і Сергій Параджанов, і Юра Іллєнко. А сьогодні на перший план вийшли заробітки та заздрість. Ось у чому різниця, розумієте?
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю зі співачкою Наталкою Карпою
