Мій візаві — композитор і піаніст. Його вважають одним із найцікавіших сучасних інтерпретаторів творчості українських класиків: від Миколи Лисенка до Анатолія Кос-Анатольського і Бориса Лятошинського. За що й номіновано на цьогорічну Шевченківську премію, яку Олександр Козаренко має всі шанси нарешті отримати...
— Кажуть, ви не вперше опинились серед фіналістів цієї престижної відзнаки?
— Так, увосьме. (Усміхається). Не можу сказати, що я вже не хвилююся, але цього разу все якось спокійніше. Раніше ж досить гостро реагував на поразки. Скажу відверто — навіть плакав, коли премія діставалась іншим. Переважно то були дуже достойні конкуренти, але... Все одно залишалась якась, знаєте, образа. Не на когось конкретно, а взагалі... Ну, якщо вдасться цього року — добре, а якщо ні, то буду рекордсменом серед колег за кількістю номінацій. (Сміється).
— Важко повірити, що ви виконуєте сотні творів — того ж Лисенка чи Людкевича, але при цьому не користуєтеся нотами. Невже знаєте все напам’ять?
— Тут немає нічого дивного. Це давня традиція, яка склалася, думаю, ще на початку ХІХ століття — піаніст мусить грати напам’ять. Хоча нині все змінилося... Зрештою, це певний жест поваги до публіки, що прийшла на твій концерт. Ти ніби виконуєш функцію медіума, який поєднує глядачів із тим деміургом, котрий створив ці музичні тексти.
А ще я маю певний ганж — погано читаю з листа. Це такий же талант, як вміти складати поезію чи ще там щось. Я ніколи не вмів жодного вірша написати й не навчився легко читати з нот. Тож мені значно простіше те все вивчити (нехай це й тривалий процес) і втримати потім у голові. Хоча, скажу відверто, з роками це уже важкувато. Все-таки мені п’ятдесят сім.
Я не навчився легко читати з нот. Тож мені значно простіше те все вивчити (нехай це й тривалий процес) і втримати потім у голові.
— Цікаво, який ви виробили ритм спілкування з роялем?
— Коли я навчався у київській консерваторії (це було майже сорок літ тому), то грав 14 — 16 годин на добу. Жив у музичній школі, в підвалі якої міг вправлятись і вдень, і вночі. А опісля, коли перейшов на композиторський факультет, займався менше. Потім був період, що я взагалі перестав грати, але згодом повернувся до активного піанізму, до сольної кар’єри. Може, останні років десять...
Ніколи не забуду слова великого піаніста Олега Криштальського: “Якщо ти день не поспілкуєшся з роялем, він тобі пробачить. Якщо два — просто промовчить, не відгукнеться. Якщо ж три дні не пограєш, він тобі жорстоко помститься. Причому тоді, коли ти найменше цього чекаєш”. Рояль — друг, але він потребує дуже відповідального ставлення до тієї дружби.
— Ви часто кажете в інтерв’ю, що сумніваєтеся, чи правильно зробили свого часу вибір професії. Це правда чи все ж більше кокетування?
— Я дійсно до певного часу дуже сумнівався: воно це чи не воно. Навіть міг стати біологом, бо в школі дуже захоплювався цим предметом. (Усміхається). Проте що далі, то краще розумію: я більше нічого не вмію робити. І якщо мене терплять у мистецтві (у композиції — уже майже 40 років, а в піанізмі — 35), отже, в тому є якийсь сенс... Як кажуть поляки, czlowiek mysli, рan Bog kresli. Знаєте, у житті досить часто не ми вибираємо, а нас вибирають.
— Коли ви сьогодні вмикаєте радіо чи телевізор і слухаєте те, що там звучить, у вас вуха, перепрошую, не в’януть? Від тих мелодій, які там лунають...
— Скажу відверто: це не можна назвати мелодіями, і взагалі — за рідкісним винятком, до мистецтва воно не має ніякого стосунку. Це — звичайний шоу-бізнес, і його треба оцінювати не категоріями культурознавства, а соціології. Тому я намагаюся того всього не слухати. Натомість страшенно люблю класичний американський джаз. Маю багато компакт-дисків, які постійно вмикаю. Наприклад, Біллі Голідей і Еллу Фітцджеральд. Останньої маю повне зібрання творів, яке мені колись подарували в Мюнхені. Це — моя втеча від того, що сьогодні заполонило ефір.
— Олександре Володимировичу, яким мало би бути продовження речення: “Ви не повірите, але...”?
— (Сміється). Мені знову стало подобатися життя. Після стількох років, проведених у Києві, Львові та в роз’їздах по світу, я повернувся до рідної Коломиї. Мені тут дуже добре... І я це сприймаю як великий подарунок долі!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як відомі українці відпочивають взимку
