Він — один із найцікавіших сучасних художників у нашій країні. Можна було би також додати — і один із найдорожчих, але... Як з’ясувалося, Олег Тістол не любить таких епітетів. Попри те, що його фотографія свого часу прикрашала обкладинку українського “Форбс”.
— Олеже Михайловичу, чи залежить від пори року за вікном ваша творча активність? Дехто каже, що взимку працювати краще, бо на вулицю іноді навіть носа не хочеться висовувати... А як у вас?
— У мене те саме. Абсолютно! Улітку тягне кудись до водойми — поплавати у Дніпрі чи ще десь. (Усміхається). Натомість узимку справді працюється краще. Ще й тому, що в моїй майстерні немає вікон. Коли надворі настає ніч, у мене ще може бути день і сам розпал процесу... А взагалі, найкращий період був минулого року весною, коли оголосили локдаун і соціальні контакти звелися до мінімуму. Чимало людей тоді запанікували, а я використав час, що з’явився, для самореалізації, самоосвіти та самозаглиблення.
— А результати вашої праці — тобто картини — сьогодні добре продаються?
— Ви знаєте, навіть під час нинішньої ситуації (економічна криза, війна, пандемія) українці все одно цікавляться мистецтвом та вкладають у нього якісь кошти. Мене це страшенно радує суто з патріотичних міркувань. Адже свідчить про те, що ми все-таки пристойна країна... Зрештою, нині для колекціонерів і для інвесторів — найкращі часи. Художники погоджуються тепер на набагато менші суми, ніж раніше. (Усміхається). Потім, звичайно, буде дорожче.
— До речі, який ваш особистий рекорд?
— Ви запитуєте про ціни? Одну зі своїх робіт я продав за шістдесят тисяч доларів чи, як мовиться, у. о. (Усміхається). Наразі це найдорожча картина... І хоч поруч із моїм прізвищем часто вживають фразу “один із найдорожчих українських художників” чи “той, що найкраще продається”, мені це неприємно. Бо йдеться все-таки не про фінанси, а про культуру.
Одну зі своїх робіт я продав за шістдесят тисяч доларів. Наразі це найдорожча картина.
Гроші в мистецтві дуже вторинна річ. Хоч більшість людей стали цікавитись, скажімо, Ван Гогом лише, коли японці років тридцять чи сорок тому купили його картину за 54 мільйони фунтів. Після того всі раптом стали вдивлятися: що ж такого він намалював? А в мене інтерес до Ван Гога — як і захоплення — виник із дванадцяти років. Без тих мільйонів!
— Скажіть, ви малюєте під музику чи віддаєте перевагу тиші?
— У моїй майстерні роботи без музики не буває. Щодо смаків, то я всеїдний. Слухаю все — від Скорика і Сильвестрова до “Онуки” й “Дахи Брахи”. Єдине, чого не вмикаю, то це, звичайно, російської “попси”... Найбільше ж люблю “Роллінг Стоунз”, адже належу до покоління рок-н-ролу. До слова, моя донька — суперрозкішний музикант, що мене страшенно радує, бо це те, чого я не зміг. У наші ж часи хлопці шалено хотіли стати Міками Джаггерами. (Усміхається). Доньці вже двадцять сім років, та вони сьогодні пізно дорослішають... Ну а з дружиною — вона також художниця — ми разом уже тридцять років.
— Якщо вірити психологам, кожні сім років у шлюбі настає певна криза, яку парі вдається чи не вдається подолати. У вас позаду — чотири такі “пороги”. Ваш сімейний човен пройшов їх без втрат?
— Мені важко порівнювати наші стосунки з нормальним сімейним життям. Вони насправді доволі вільні. Їх навіть класичним словом “шлюб” важко назвати. Це такий собі альянс двох художників, двох особистостей. З одного боку, в нас взаємини колег, а з іншого — коханців... Головне, що ми однодумці у принципових речах. Час засвідчив: такий союз — найміцніший, який тільки може бути!
— Зі здивуванням довідався, що ви досі не доєднались до “вірних” фейсбуку чи інстаграму. Цікаво — чому?
— Звичайно, я знаю, що це таке й вважаю соціальні мережі, як і інтернет загалом, класною штукою. Проте... На них мені просто не вистачає часу. Якщо я сидітиму “там” й усім відписуватиму чи бодай лайкатиму, то хто ж тоді малюватиме? (Усміхається). Торік мені виповнилось шістдесят і це — прекрасний вік для художника. Хочеться встигнути зробити те, що ти вже зрозумів у цьому житті.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з Ганною Сумською
