Понад сорок років він очолює заслужений ансамбль танцю України імені Вірського. Має чимало відзнак, премій та нагород. Серед них — народний артист, шевченкіат, Герой України. А не так давно до цього
переліку додався ще один “титул” — “Національна легенда України”.
Хотів поспілкуватись із Мирославом Вантухом одразу після її вручення (до речі, тоді президент нагородив також Олега Блохіна, Юрія Рибчинського, Івана Марчука та ін.), але спочатку ковід підхопив мій візаві, потім — я сам. Тож, коли інтерв’ю стало можливим, перше питання напрошувалось само собою...
— Як почуваєтесь, Мирославе Михайловичу?
— Не дуже добре. Дихати після тієї хвороби важкувато. Хай йому грець! (Кашляє). Коли лежав у лікарні, то просив у Бога єдиного — щоб дав здоров’я. Усе інше — суєта суєт. Ну, крім улюбленої роботи. (Усміхається).
— Скажіть, вручення відзнаки “Національна легенда України” було для вас несподіваним?
— У принципі, так. Я маю чимало нагород, але ні в кого нічого не просив. Навіть простої грамоти... Не належу до марнославних осіб, але, безперечно, приємно, коли тебе поважають і відзначають... Проте найбільше тішуся, коли підходять зовсім незнайомі люди й дякують. І таке було не раз. Як у нас, так і за кордоном.
— До речі, як ситуація з пандемією вплинула на ваші гастролі?
— Ми за кордон наразі не виїжджаємо. Як тільки це стане можливо, звичайно ж, поїдемо. Через ковід довелося перенести на наступний рік виступи у шести країнах. Це — Чилі, Бразилія, Аргентина, Об’єднані Арабські Емірати, Сербія, Франція. Контракти підписані, але...
Загалом же наш ансамбль побував на гастролях у 85 країнах світу. Тільки в Парижі я був 33 рази і знаю його, як Київ чи Львів. І скрізь нам аплодували стоячи. Тому неприємно, коли вдома про нас кажуть “учорашній день” або ж “шароварщина”... Національна культура нинішніх керівників не цікавить.
На жаль.
— Концертів сьогодні немає, але ж репетиції тривають?
— Так. Якщо танцюрист не позаймається один день — ще нічого, якщо два — він це відчує, а якщо три, то й публіка вже побачить. Знаєте, у репетиційному залі треба не одну бочку поту залишити... Усі карантини ми працювали онлайн, але ж це, звичайно, не те. Зал є зал... І як форму в такий спосіб не підтримуй, без “живих” занять та концертів вона втрачається.
Якщо танцюрист не позаймається один день — ще нічого, якщо два — він це відчує, а якщо три, то й публіка вже побачить.
— Скажіть, що ви нині, у свої 82 роки, цінуєте більше, ніж було у 28?
— Недарма в народі кажуть: якби молодість знала, а старість могла. (Зітхає). Так, як я танцював у 28 років, тепер уже, зрозуміло, не можу. Хоча роблю щодня зарядку та качаю прес. І на репетиції ходжу в зал. А раніше, протягом двадцяти років, ще й бігав по десять кілометрів. І в сльоту, і в сніг. Кожен день... Звичайно, я нічим не зловживаю. Не курю і не п’ю. Взагалі.
— То вашій дружині поталанило. До слова, скільки років ви разом із Валентиною Володимирівною?
— Понад шістдесят! Я дякую Богу за дружину, вона в мене розумна й талановита... І жінка, і друг, і чудова хазяйка. Валентина так смачно готує. Надзвичайно. Це правда... Я дуже її шаную та не доміную. Вона відповідає у нас за одне, я — за інше. (Дружина Мирослава Вантуха — художній керівник дитячої хореографічної школи при ансамблі імені Вірського. — Авт.).
— Це правда, що ви не хотіли, аби онучка пішла вашим шляхом?
— Не хотів. Але, ви знаєте, коли танцює дід, баба, тато й мама, то... (Усміхається). Онучка виросла в балетному залі і, звичайно, також хотіла присвятити себе танцю, але... Спочатку вступила до університету на міжнародні відносини й отримала червоний диплом. Потім вчилася в одному з вишів на хореографічному відділенні... Вона переконала мене, що не хоче бути дипломатом, а воліє все-таки танцювати. І робить це блискуче. Зрештою, я з неї вимагаю набагато більше, ніж з інших.
— Скажіть, що вас нині мотивує?
— Я все життя — у русі, займаюся творчістю, їжджу по світу. До речі, на наших концертах побували і королева Великої Британії (потім Єлизавета ІІ приймала нас у Букінгемському палаці), і Фідель Кастро, і Жак Ширак, і принц Альберт... Ви знаєте, я ніколи нікому не заздрив. Ні в чому. Заздрість — це хвороба. Причому — невиліковна! (Усміхається).
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, які наслідки для здоров’я має тривале голодування
