35-річний Іван Ганзера — перший переможець телешоу “Голос країни” — давно дружить із військовими. Свого часу регулярно їздив виступати на передову, а тепер провідує поранених у госпіталях і займається волонтерством. Попри те, що з дитинства має серйозні клопоти із зором. Тому, власне, завжди ходить у чорних окулярах...
— Одна з таких зустрічей відбулася у реабілітаційному центрі у Львові, — каже “Експресу” співак. — Хлопці очікують там на протезування: хтось руки, хтось ноги, хтось очей... Мені хотілося підбадьорити їх та сказати, щоб не втрачали віри. У житті все можливо. Головне — дуже хотіти цього. Тоді й сім’ю вдасться створити, і все решта налагодиться. Власне, на ту зустріч я приїздив зі своєю чарівною дружиною та маленькою донечкою... Потім багато хто казав, що після нашого спілкування у них з’явився маленький промінчик надії.
— Ви ніколи не рахували, скільки з 2014 року дали концертів для наших захисників?
— Точної кількості не пригадаю, але не менш як двісті. Принаймні якщо рахувати ті виступи, про які є згадки у фейсбуку. А так... Ми приїздили, наприклад, під Авдіївку чи Мар’їнку (це нині там точаться великі бої, а тоді було набагато спокійніше), брали гітару та йшли по позиціях. І в бліндажах співали для хлопців... Щодня могло бути три-чотири концерти. Усе — за покликом душі.
Жили як не в казармах, то в наметах. Не раз потрапляли під обстріли. Тому я знаю, що таке приліт сто двадцятої міни чи вісімдесят другої. Не кажучи про артилерійські снаряди. Всіляке траплялося, адже це — війна. Проте, слава Богу, ніхто з нас тоді не постраждав... Кажу, я робив усе від щирого серця. Просто хотілося бути поруч із героями, які стали на захист нашої країни та вже тоді передбачали найгірше.
— Де вас застала повномасштабна війна?
— У Коростені на Житомирщині. Зателефонувала сестра, яка живе на кордоні з Росією — у Харківській області, й повідомила, що їх атакують “градами”. На жаль, виїхати звідти не встигла, бо за пів години російські танки з’явилися на вулицях. Тож вона пів року прожила в окупації — фактично в підвалі. Потім усе-таки вдалося вирватися та евакуюватися до Польщі. Сестра й досі перебуває за кордоном, але дуже сумує за домом, бо, як кажуть, добре там, де нас немає.
— А ви не хотіли до неї долучитися?
— Спочатку таких намірів не виникало, але у нашому місті було дуже багато прильотів, зокрема, біля мого будинку. Ми тоді весь час ходили в укриття. Пригадую одного разу після четвертої повітряної тривоги за ніч моя дитина прийшла додому і, не роздягаючись, лягла спати на підлозі. На моє запитання відреагувала так: “Навіщо роздягатися, якщо через 10 — 20 хвилин усе одно доведеться йти у підвал”. Тоді моє серце не витримало і я прийняв рішення, що треба кудись їхати.
Так ми опинилися у Польщі. Проте й там не сиділи склавши руки, а займалися волонтерськими справами. Провели з дружиною тисячі кілометрів у дорозі: шукали гуманітарну допомогу (в Україні тоді були великі проблеми навіть із постачанням продуктів), а потім думали, як її завезти у рідне місто. На щастя, цьому сприяли небайдужі люди та різні міжнародні організації. Тож ми то приїздили, то виїжджали, а потім уже остаточно повернулися.
— Iване, як би ви речення продовжили: “Ніколи не пробачу росіянам..”?
— Всього того, що вони зробили з Україною та українцями. Це пробачити просто неможливо! Знаєте, мене дивують люди, в яких нині не така жорстка позиція, як на початку повномасштабного вторгнення. На мій погляд, це просто неприпустимо! Певно, тут треба говорити ще про таку рису, як гідність. Якщо ви її маєте, ніколи не пробачайте тим, хто ображав вашу родину. Я ж вважаю, що вся Україна, в принципі, це і є моя родина.
До речі, я давно уже відмовився від російської. Ще в 2014 році привселюдно заявив, що ніколи більше не розмовлятиму нею зі сцени. І в побуті також дотримуюся такого принципу. Вдома ми, звісно, спілкуємося лише українською. Щоправда, донька — очевидно, під впливом інтернету — з однолітками все ж переходить іноді на мову окупантів. Намагаюся її вчити, що так не личить. Кажу, що нам нічого не треба від росіян — навіть їхньої мови!
