Ось уже сім років вона живе у Франції, якщо точніше — в Парижі. Має чоловіка-француза й двійко дітей (від попередніх шлюбів). Цього разу наше інтерв’ю з Іреною Карпою — не про особисте, а про серйозніші речі...
— Iрено, пересічні французи розуміють, що відбувається сьогодні в Україні чи для них це війна, яка триває “десь там, на Сході”?
— Звісно ж, розуміють. Україна досі в новинах щодня. Звичайні люди — таксисти, продавці у магазинах, аптекарі — теж розуміють. І здебільшого підтримують. Он громада містечка Монтморенсі, де живе моя подруга Аня (яка їх і організувала), відправляє вже четверту фуру гуманітарки в Україну — у військові шпиталі на Франківщині, в табір для біженців в Умані, бо там критичний брак засобів. Везуть нашим хлопцям харчі до передової, такмед і тішаться, як малі діти, коли наші отримують усе.
— А ви волонтерите?
— Яке смішне питання. Серед моїх знайомих закордонних українців НЕМАЄ людей, які би сьогодні були незадіяні у волонтерських проектах. Юра Хусточка (ваш земляк) з-під землі знаходить турнікети й кровоспинне, відвозить їх з Парижа до кордону. Майк із Флориди закриває збори, які я організовую для перевірених людей на передовій...
— Знаю, що ви часто ходите на французьке телебачення, де воюєте в ефірах з прихильниками Путіна. Чи завжди вам вистачає цензурних слів у таких випадках?
— Я поводжуся у міру емоційно — істерика без фактів нікому не потрібна. Французи — суспільство картезіанське, їм потрібні аргументи. Але я письменниця, а не експертка. Мені важливі приватні історії людей, які всередині цієї війни, а не лише статистика. Тому важливо знаходити баланс.
— В одному зі своїх постів у соцмережах ви писали, що французькі генерали захоплюються ЗСУ. Що їх найбільше надихає?
— Хоробрість. Це новий український бренд. Хоробрість і самовідданість. Двоє моїх дуже близьких людей тепер на фронті, на Херсонському й Донецькому напрямках. Я весь час із ними на зв’язку, і часто цитую їх в ефірах, коли потрібен емпіричний досвід проти безконечних теревенів експертів. А ще французькі генерали по секрету, поза ефіром, звіряються, що не впевнені, що їхні хлопці змогли би так, як наші.
— Як даєте собі раду з емоційною фрустрацією?
— У мене немає права на емоційну фрустрацію. Сидіти й нити — це ж можна і не встати потім. Не думаю, що військові на фронті можуть дозволити собі розкіш говорити про вигорання чи стрес. Вони продовжують, незважаючи на втому. Так само й запеклі волонтери не припиняють активну роботу. Ця війна — не спринт. Це марафон. Треба жити з дня у день, не прогнозуючи, що все закінчиться за тиждень чи за місяць. Так само не варто впадати у песимізм і вити, що “все пропало”.
Ця війна — не спринт. Це марафон. Треба жити з дня у день, не прогнозуючи, що все закінчиться за тиждень чи за місяць.
— Ваш чоловік з розумінням ставиться до того, що після 24 лютого життя його дружини — як і мільйонів українців — докорінно змінилося? I ніщо вже не буде так, як раніше...
— Так. Він переймається за Україну і, здається, реагує ще чутливіше, ніж я. Декілька разів переказувала йому історії цивільних чи військових, що мусять свідчити загибель своїх побратимів, — бачила сльози в його очах. Розказую менше. Жаль — це не те, що нам потрібно. Нам потрібна здорова конструктивна злість, що спонукає до дії. Тому вже те, що в нашому домі живе двоє переселенців, і він займається адмінпитаннями й дитячою школою, вже немало.
— Мені чомусь здається, що якби не малі діти, то ви давно приїхали б в Україну та були б там, де нині дуже гаряче. Я не помиляюсь?
— Я не виключаю цієї можливості в будь-який момент. Справа навіть не в дітях — чимало відважних чоловіків та жінок пішли боронити Батьківщину, маючи малих дітей. Справа в доцільності. Я не професійна військова чи медик — саме вони ефективні, як ви це назвали, там, де нині гаряче в Україні. Але фронт пролягає й поза межами нашої держави. І громадська думка європейців, з якою я працюю через масмедіа чи безпосередньо, теж впливає на перебіг війни. Простіше кажучи: кожен із нас має бути там, де з нього більше користі в конкретний момент. Приміром, якщо ти достатньо заробляєш, щоби платити податки й ще донатити на ЗСУ чи постраждалих, — не кидай свою роботу, щоби стати рядовим. Але будь готовим, що наступної миті все може змінитися. Ніколи не кажи “ніколи”.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також текст про те, як пройшли випускні у навчальних закладах, які постраждали від обстрілів рашистів
