Вона одна з найпопулярніших українських письменниць. Не було року, щоб не вийшла одна, а то й дві нові книжки Ірен Роздобудько. При цьому киянка встигає викладати у виші, їздити на схід і виступати на різних акціях...
— Уже другий Новий рік українці зустріли в стані повномасштабної війни. У вас є відчуття цього часу чи він промайнув, як один жахливий сон?
— “Жахливий сон” — вислів не з мого лексикону. Хоча й дуже хотілося б прокинутись у різдвяному, сповненому новорічними вогнями Маріуполі, чи в такому ж гарному святковому Херсоні, або зателефонувати друзям, які вже ніколи не знімуть слухавку, і почути їхні голоси. І сказати — ура, це був лише сон... І спати далі...
Але якраз увесь цей час — ті два роки війни — став для мене дуже щільним, діяльним та безсонним. Стількох важливих подій ще ніколи не було, не вистачить місця, аби всі перелічити! Здається, що ми, навпаки, всі прокинулись від летаргійного заколисування, що “все буде добре”, що живемо поруч “із братнім народом” і що варто лише відійти від позицій, “перестати стріляти” й таке інше. Досить з нас тих снів. Нарешті ми не спимо. А жахливі сни — короткі й зазвичай сняться перед світанком.
— Протягом 2023-го ви кудись виїздили з Києва? Не запитую про закордон, а бодай на Захід України…
— За цей рік ми з чоловіком завдяки нашим побратимам — військовим і волонтерам — виїжджали на схід (давно просилася, аби нас взяли із собою!). Адже я вважаю, що кожен письменник мусить побачити війну не “з телевізора”. Були в Святогірську, в ущент зруйнованих селах — Богородичному, Долині, Маяках, навіть бачили, як працюють “хаймерси”... Були в Краматорську, в степах під Краматорськом. І це — найважливіші для мене “подорожі” за рік. І попри все — найкращі. Адже сидіти вдома в невідомості набагато страшніше.
За кордоном теж вдалося побувати — на українській “Книжковій толоці” в Мюнхені. Навіть довелося виступити (що для мене зовсім не типово) на велелюдному мітингу, котрий щонеділі ось уже два роки поспіль проводять наші українські активісти. На Львівщині й Франківщині теж була. Навіть вперше в житті відвідала Жовкву, куди давно збиралась. Якщо пригадати, де була за рік, вийде чималий список міст. А ще більший — у планах на 2024-й.
— Знаю, що ось-ось має вийти збірка оповідань “Райські яблучка”. А щось нове тепер пишете чи, може, вже завершили?
— “Райські яблучка” вже вийшли як один з проектів Інституту книги — винятково для бібліотек України. З новою книжкою складніше: вона “пишеться сама” і дуже повільно. Мені здається, що нині не можна писати про те, чого ти не відчув на власному досвіді, сидячи десь у теплі й безпеці, на якихось документальних матеріалах, яких тепер багато. Я досі не можу зрозуміти, якою має бути література під час війни й після неї. Однозначно, що чесною. А ще такою, яка б “не била по нервах і ранах”. Такого теж буде вдосталь. От і пишу, намагаючись зберегти цей баланс — між трагічним і... кумедним.
— Натхнення (перепрошую за це банальне слово) не відлякують постійні повітряні тривоги в Києві?
— Я до них давно звикла (до речі, яким чином — є у книзі “Райські яблучка”). Тривоги дратують, коли в університеті, де я викладаю, доводиться переривати лекції й продовжувати їх у бомбосховищі. Проте саме там народжуються найцікавіші історії. Натхнення — така хитра й бешкетна річ, яка потребує адреналіну. Та й на що жалітися у Києві, якщо щодня душа болить за менш захищені міста...
— Як ви підзаряджаєте сьогодні внутрішні батарейки (для багатьох це справжня проблема: виснаження, вигорання, фрустрація) та де знаходите мотивацію?
— Мотивація проста: якщо я покажу бодай на мить, що я вигоріла — в ту ж хвилину згорять усі, хто поруч зі мною! Адже я “зав’язана” на чималій аудиторії, яка мені довіряє. Скажімо, мої студенти, мої читачі, мої друзі й однодумці. Тому я ніколи не скаржусь і все приймаю таким, яким воно є. Деякі важливі речі знаю на рівні інтуїції, до багатьох негараздів та бід ставлюсь філософськи — й це рятує. І мене. І тих, хто довкола.