На рахунку Ірен Роздобудько майже чотири десятки книг. Деякі з них — як, наприклад, “Гудзик” — стали не тільки бестселерами, а й були екранізовані. Восени ж у письменниці поважний ювілей — 60 років. Проте говоримо з нею не про це, а про більш актуальні речі...
— Iрен Віталіївно, не буду надто оригінальним із першим питанням: де вас застала новина про початок великої війни?
— Теж не буду оригінальною: я була у своєму ліжку, в Києві. Проте новиною війна для мене не стала. На 90% була впевнена, що вона почнеться — вісім років протистояння не могли розсмоктатися самі собою! А тому, коли о 4.30 ранку над будинком почула довгий глухий звук і, згодом, віддалений вибух, подумала: “Нарешті...” Ані страху, ані паніки не відчула. І оскільки я “сова”, котра пізно лягає, розлютилась та... не встала. Зранку повісила на балконі наш прапор, нафарбувалась так, як ніколи, і сіла за комп’ютер моніторити новини.
Трохи поясню сенс цих дещо кумедних дій у такий страшний для багатьох день: в 2017 році ми з чоловіком у складі волонтерського потяга проїхалися чи не всією “сірою зоною” і відчули, як наші воїни прагнуть помсти й руху замість того, аби окопуватися, відступати й не мати наказу відповідати вогнем на вогонь. А 24-го з’явилась така можливість — зробити те, чого прагнули наші національні герої протягом сторіч. З того дня сумніву в нашій перемозі в мене немає.
— Кажуть, вашу дачу поблизу столиці окупанти знищили?
— Так. Це досить старенька “фазенда”, яку тридцять років тому побудували мої родичі поблизу села Мощун. У перші дні війни донька з маленькими дітьми хотіла сховатися саме там! Адже здавалося, що в передмістях буде “тихо”. Проте найважчі бої відбувалися якраз на цій лінії. Мощун — зруйнований вщент... Я спокійно ставлюсь до всього матеріального. Зруйнована дача — то не життя.
— А виїхати не було ідеї?
— Ні. По-перше, було містичне відчуття, що пов’язана з Києвом і взагалі з Україною однією кровоносною системою й порвати її не можна. По-друге, вважаю, що доля біженця — то зовсім не моє. По-третє, мусила бути в центрі подій, якими б вони не були. Проте я дуже вдячна всім знайомим і незнайомим людям, котрі одразу стали запрошувати до себе — по всьому світу. Але мандрувати буду вже після війни.
— Які “чому” ви ставите собі сьогодні та як на них відповідаєте?
— Я їх усі ретельно занотовую і на всі ті “чому” хочу отримати відповіді після нашої перемоги. Адже я їх ставитиму не собі! (Усміхається). Про себе я все давно знаю. До росії у мене теж немає жодних запитань. Як пишуть мої друзі з фронту — вона має поплатитися і сконати. А моє глобальне запитання, у яке входить ще величезна купа локальних: “Чому ми не готувалися до повномасштабної війни?”
— А як пояснюєте для себе той цинізм, який лунає з уст господаря кремля, і ту маніакальність, з якою знищуються українські міста та села?
— Це не маніакальність. Це послідовна й досить чітко сформульована (до речі, сторіччями!) мета — знищити Україну, а її мешканців асимілювати й розпорошити по світах. І хто б не був господарем кремля — мета залишиться тією ж. Це варто знати, аби не списувати це методичне знищення наших міст на “хворобливу уяву” чи криваву забавку “злого правителя”.
Це свідомий геноцид і холодний розрахунок. Давній план. Мусимо це знати. І не мати жодних ілюзій щодо радянського міфу про “старшого брата”. У нас під боком завжди був лютий, хитрий та підступний ворог. Але сьогодні він ще й заздрісний і вщерть прогнилий. Тому настав час раз та назавжди зламати його план.
У нас під боком завжди був лютий, хитрий та підступний ворог.
— Скажіть, як даєте собі раду зі стресами, які сьогодні 24 на 7?
— Я малюю. “Зашифровую” свої стреси в малюнки. Є ще один дуже добрий рецепт: робити добро — хоча б маленьке — іншим.
— У нинішній ситуації, окрім постів у фейсбуці, щось пишете?
— Уже написала й чекаю на вихід важливої для мене самої книжки про Олену Телігу. Вона просто дивом побачить світ у ці складні часи (не тільки для книговидання). Поза тим роблю спроби писати п’єси для театру. Це для мене щось зовсім нове, незвідане. І дуже добре відволікає від тих же стресів.
— Iрен Віталіївно, одна знайома жінка сказала мені нещодавно: “Я вже не плачу, бо не лишилося сліз...” А у вас?
— Якби могла заплакати, я б, напевно, почувалася щасливою людиною... Плакати треба й не соромно. Сльози допомагають психологічно розвантажитись. Я ж забиваю всі “цвяхи” глибоко всередину. Там вони й сидять, не маючи ніякого виходу. Проте я би сказала тій жінці (можливо, це її розрадило би): “Наші захисники воюють не заради наших сліз. А заради того, аби ми жили й дихали. І робили щось корисне”.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також історії двох священників, які жили в окупації
