Він — найуспішніший українець Голлівуду. Знімався із Томом Крузом, Гаррісоном Фордом, Джоном Траволтою, Віллом Смітом та іншими суперзірками. Тепер ось зіграв у новому фільмі оскароносного режисера Романа Поланського. Проте не творчі успіхи стали цього разу приводом для нашого інтерв’ю...
— Я щодня з жахом читаю, слухаю і дивлюся новини з України, — каже “Експресу” Ілля Волох. — Не можу повірити, що це все не страшний сон, а відбувається насправді. Нинішні дії Росії можна порівняти лише з тим, що під час Другої світової робили фашисти... Особливо ж мене зачіпають за живе повідомлення з Києва, де я народився, виріс та жив до від’їзду в Америку. Іноді ловлю себе на думці: добре, що тато (він помер у 2018 році) того всього вже не бачить.
— А коли ви востаннє були у рідному місті?
— За два місяці до війни. З кінця листопада й майже до кінця грудня я перебував у Києві. Мене запросили — вперше в кар’єрі — знятися вдома. Проект називається “Скажені на волі” — і це комедія. Я граю кухаря, причому роль українською мовою. Для мене подібний досвід — також уперше. Було цікаво... Свої сцени я відпрацював та повернувся у Лос-Анджелес, а ось закінчити фільм знімальній групі не вдалося. Почалася війна.
— У вас, до речі, не було якогось передчуття?
— Ні. Про таку ймовірність напередодні багато говорили, зокрема українські знайомі, але це викликало в мене лише посмішку. Я ладен був радше повірити в те, що на Україну нападуть інопланетяни, ніж росія. Тому, коли 24 лютого це сталося, був справді шокований. Тим більше, що в мене в Лос-Анджелесі гостював друг дитинства, в якого у Києві залишились донька й 87-річна мати. Він кидався туди-сюди, не знаючи, що робити... Нині я постійно підтримую зв’язок з товаришами в Україні. Чимало з них служить у ЗСУ та теробороні.
— А ви не долучились до якихось проектів допомоги Україні?
— Я співпрацюю з однією волонтерською організацією. Її активісти їздять селами на Київщині та розвозять пенсіонерам, інвалідам і просто нужденним продукти, ліки, одяг. Я допоміг їм фінансово, а ще — записав спеціальне звернення та поширив інформацію у соцмережах. Сподіваюсь, завдяки цьому вдалося зібрати додаткові кошти. Тепер ось думаю, чим ще можу допомогти землякам.
— До слова, у вас удома є український прапор?
— Так. Нещодавно я грав у Нью-Йорку, на Бродвеї, у виставі “Сад”. Одного дня, йдучи до театру, купив на Таймссквер синьо-жовтий стяг. Думав: привезу в Лос-Анджелес та повішу вдома. В останній же день гастролей вирішив вийти з прапором на сцену. Зробив це під час поклонів. Глядачі, що були в залі, зустріли мене гучними оплесками... До слова, одну з головних ролей у виставі зіграв Михайло Баришніков, який заснував фонд на підтримку України та зібрав майже мільйон доларів.
— Ви свого часу вчилися у москві й, мабуть, маєте там багато знайомих. На ваш погляд, що сталося з цими людьми та їхньою країною?
— Там усім керує одне слово — страх. Проте, в які дії він виливається, залежить уже від ступеня цинізму, брехні та нещирості конкретних осіб. У когось це набуває гіперболічних розмірів — як-от у Машкова. Знаєте, він колись був у мене вдома в Лос-Анджелесі й, дивлячись на мій американський паспорт, казав: “Я теж хочу такий”. Потім отримав грин-кард, певний час знімався у Голлівуді, але згодом, мабуть, зрозумів, що не все так просто. Змінив курс, став депутатом держдуми і...
У таких людей, як він, немає совісті чи співчуття. Лише рабське поклоніння перед владою та пошук вигоди, яку можна отримати... Це стосується і Миронова, і Безрукова, і Калягіна, і Михалкова... Це люди, в яких відсутня мораль. Вони намагаються знаходити виправдання своїм вчинкам... Проте вночі, залишаючись на самоті, гадаю, не можуть позбутись думок, що вони — підлота. Адже підтримують війну й опосередковано причетні до загибелі невинних.
— Наприкінці не можу не поцікавитись: ви десь знімаєтеся нині?
— Щойно завершив роботу в новому проекті Романа Поланського “Палац”. Із зірок у ньому беруть участь Міккі Рурк і Фанні Ардан. Зйомки відбувались на гірськолижному курорті в Швейцарії. Останній раз, коли я мав туди летіти, в моєї вагітної дружини почалися перейми. Довелося завезти її до лікарні та, попри все, вирушити в аеропорт. Поміняти квитки було неможливо. Як і не прибути вчасно на зйомки.
— То вас можна привітати з первістком?
— Так. У мене народилась донька. Назвали Ніною. Вона з’явилась на світ наприкінці квітня, але вперше я побачив дитину тільки два дні тому. Адже після Швейцарії протягом місяця грав у вже згаданій виставі в Нью-Йорку та не міг вирватися до Лос-Анджелеса. Лише тепер наша сім’я возз’єдналася: мама-француженка й тато-українець. (Усміхається). Як бачите, у житті радісне й трагічне — поруч.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також текст про те, як проходить курортний сезон на окупованих територіях
