46-річний Мирослав Слабошпицький — один із найвідоміших українських режисерів. Його фільм “Плем’я” здобув за кордоном — зокрема, на Каннському кінофестивалі — понад п’ятдесят нагород. Цікаво, що нового зняв чи знімає киянин?
— Восени на екрани має вийти документальний фільм “Ульяненко без цензури”, сценаристом та продюсером якого був я, — каже “Експресу” Мирослав Слабошпицький. — Прем’єра відбулася на “Книжковому Арсеналі”, і я задоволений, як прийняли стрічку. Її показ, правда, планувався ще торік, але через пандемію тоді все було відмінено...
Нам вдалося, як написав хтось із кінокритиків, показати портрет непересічної особистості на тлі епохи. Власне, я вважаю, що Олесь Ульяненко був одним із трьох — разом із Юрієм Андруховичем та Оксаною Забужко — засновників так званого укрсучліту. Проте до його розквіту не дожив: письменника не стало
одинадцять років тому.
— А як рухаються інші ваші проекти, зокрема, повнометражні?
— Через ту ж пандемію дуже поволі. Вона не тільки неймовірно ускладнила графіки, але й суттєво здорожчила зйомки. Тепер ось шукаємо за кордоном дофінансування фільму “Антропоцен”, на який держава виділила нам доволі мало грошей...
Якщо ситуація з ковідом нормалізується, цей проект, події якого розгортаються у Чорнобилі (точніше — у зоні відчуження), мав би стартувати наступної весни. З тим розрахунком, щоб узимку можна було все відзняти. Нам потрібна засніжена натура!
— Ваш знаменитий фільм “Плем’я” вийшов на екрани ще сім років тому. Сьогодні, коли за якихось обставин переглядаєте його, не виникає бажання щось переробити чи підправити?
— Ні-і-і. Це бажання, навпаки, з часом притуплюється. Тобто відбувається зворотний процес. І в готовій стрічці, чесно кажучи, мені сьогодні нічого не хотілось би переробляти. Я задоволений результатом. Тим більше, що “Плем’я” нещодавно увійшло до ста найкращих українських фільмів.
На першому місці — “Тіні забутих предків” Параджанова, на другому — “Земля” Довженка, на третьому — “Людина з кіноапаратом” Дзиги Вертова, а на четвертому — моя стрічка. З чим я абсолютно згодний. (Сміється). До речі, це було кумедно, бо я нічого не знав про це опитування кінокритиків.
— Скажіть, яких рис — з тих чи інших причин — ви хотіли би позбутися? Насамперед як режисер...
— Те, що я роблю, мені здається, це — органічне продовження моїх чеснот і недоліків. Якби був іншим, то писав би інші сценарії й знімав інші фільми. Тому не знаю, яких рис я волів би позбутися... А ось набути хотілось би скромності. (Усміхається). Як і грошей та побільше здоров’я... Курити я досі не кинув і не пишаюсь цим. Зрештою, ідеальних людей не буває.
Те, що я роблю, мені здається, це — органічне продовження моїх чеснот і недоліків.
— На початку літа не стало вашого батька — знаменитого письменника. Його смерть була якось пов’язана з ковідом?
— Ні, не була. Втім, не дуже хочеться говорити на цю тему. Та й озвучувати діагнози не надто етично з мого боку. Думаю, це могла би зробити дружина... Наприкінці липня тато мав святкувати ювілей — 75 річчя, але трохи не дотягнув. Що, зрештою, від нас із вами не залежить. (Зітхає). Батько встиг видати чотири томи своїх спогадів і писав уже п’ятий... Вважаю, він був щасливою людиною.
— Мирославе Михайловичу, на календарі — останній місяць літа. Ви ще кудись поїдете чи полетите на відпочинок?
— Не знаю, чи вдасться. По-перше, я ж не сиджу офісі з 9-ї до 18-ї години, а працюю вдома. Як не пишу сценарії, то займаюся пошуками фінансування. Причому вести перемовини доводиться в усіх часових поясах. По-друге, я наразі не вакцинований, тому не можу поїхати до ЄС чи Сполучених Штатів. Ось шукаю можливість зробити щеплення “Пфайзером”...
Зрештою, не особливо люблю їздити кудись без приводу: зйомок, фестивалів чи якихось презентацій. Востаннє був у відпустці — в розумінні відпочинку — ще наприкінці дев’яностих років. Без роботи уже на третій день я починаю нудитися. Тож ви не маєте шансів побачити мене в шезлонгу на одеському пляжі. (Сміється).
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з батьком Андрія Кузьменка
