Цього тижня народний артист України відсвяткував свій день народження. Федорові Стригуну виповнилося вісімдесят два роки! Та голос, що долинає з телефона, все такий же гучний та впевнений. А його власник — бадьорий і оптимістичний...
— Федоре Миколайовичу, для мене стало великою несподіванкою те, що ви почали знімати відео та викладати їх на YouTube. Цікаво, чия це була ідея?
— Ми придумали це з сином. Назар якось каже: “А чого не зробити, якщо є можливість?” Тим більше, що мені є що згадати. І про театр (шістдесят років я працював на сцені), і про людей, з якими свого часу зводила доля. Власне, мені щастило на добрих людей. Ні, зустрічалися і погані, але перших завжди було більше. Та й мене ніхто не проклинав. (Усміхається).
— А як ваше здоров’я нині?
— Почуваюсь я добре. Дух — бадьорий. Абсолютно не відчуваю старості. Голова — світла й працює, енергії не бракує. До слова, маю сьогодні цікаву роботу — ставлю у Тернополі виставу. Роблю це із задоволенням... Надійшли також запрошення з інших міст. Проте нині все залежить від ситуації з коронавірусом у країні... Ми з дружиною вакцинувалися ще весною. Пішли й зробили щеплення. Це, мабуть, нас і врятувало. Все-таки ми вже у віці.
— Новини по телевізору дивитесь постійно чи бережете серце від зайвих переживань? У вас же було два роки тому шунтування...
— Так, я пережив кардіологічну операцію... Тепер ось п’ю різні пігулки й іноді кажу лікареві: “Ви знаєте, вони мені щось не дуже допомагають”. А він відповідає: “А якби не пили, то, може, вже й не жили би”. (Усміхається). Тут таке діло... Тому я нашим медикам схильний довіряти.
А щодо першої частини вашого запитання — людина не може не хвилюватися... Особливо, коли чуєш про те, як гинуть наші хлопці там, на Сході. Такі новини щоразу — як ножем по серцю. Оце мене болить, хвилює, дістає. Я тоді спати не можу, розумієте? Для мене те страшно!
— Як ви ставитеся до того, що російські артисти — насамперед співаки — знову активно виступають в Україні?
— Я вам так скажу: мені соромно за наших людей. Когути. Рагулі. Каліки... Такі співаки, як Меладзе, плюють їм в обличчя, а ті купують квитки на їхні концерти. Ще й за шаленими цінами — по тисячі гривень чи навіть по дві. Що ж тут говорити? Паскудство та й усе! Це свідчить про рівень нашої свідомості, нашу недолугість, нашу дурість. Люди — без гонору, люди — без достоїнства. Але, як каже президент: “Какая разница?” І таких в Україні — половина... Не уявляю, щоб під час Другої світової війни в СРСР могли проходити концерти артистів з Німеччини. А тут — будь ласка!
Мені соромно за наших людей.
— На початку нашої розмови ви згадували про сина. Не шкодуєте, що Назар не подарував вам ще онуків?
— (Сміється). Нє. Так вийшло. До речі, в Юрка також немає дітей. (Син Таїсії Литвиненко від першого шлюбу. — Авт.). Проте вони не змінювали дружин, аби “щось було”... На замовлення таких речей не зробиш. Тут ще багато залежить від Бога. За щось, видно, Господь мене карає. Не знаю.
— Аби завершити нашу розмову на веселішій ноті, скажіть, ви — гурман? Любите застілля з усіма його атрибутами? Тим більше — родинні...
— Я не перебірливий: їм усе, що потрапляє під руку. (Усміхається). А який українець не любить доброго борщу, вареників, дерунів, сала й горілки? Я — нормальний чоловік. Був та є. І сьогодні дозволяю собі
перехилити чарку. Інша річ, що не захоплююсь цим. Зрештою, не можу вже випити, як колись. Бо раніше, скільки не залий за комір, все одно — тверезий. А нині...
До речі, три дні тому в мене були обидва сини — і Юрко, і Назар. Тож ми сіли, поїли і я випив з ними сто грамів. А чом би не випити? Як мій тато колись казали: “А я собі десна прополощу”. Так і я тепер. (Сміється). А взагалі — життя прекрасне. Не переймаюся тим, що буде далі. Буде як буде. Проте сподіваюсь, що все-таки — краще!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю із вдовою Івана Драча
