Її роботи добре знають в Україні. Навіть ті, хто не ходить у картинні галереї. Адже малюнки Євгенії Гапчинської — кучеряві малюки, ангелочки, кумедні персонажі — прикрашають дитячі книжки, коробки цукерок, футболки, календарі та ще бозна-що. Хоча тепер війна вплинула не лише на життя, а й на творчість знаменитої художниці...
— Наш будинок під Києвом знищено, — із сумом у голосі каже Євгенія Гапчинська. — Село Березівка, що в Макарівському районі, було окуповане. Вони місяць жили в нашій оселі, а потім розграбували її та розбили. Щойно у квітні після розмінування нам дозволили туди зайти. Коли я все побачила, дуже плакала. Просто лежала і вила серед руїн, бо нічого, крім ліжечка й дитячого горщика, засипаного склом і камінням, не залишилося. Ні даху, ні вікон, ні... Знаєте, ми прожили в тому будинку (він насправді невеликий — 150 м2) одинадцять щасливих років.
— Війна застала вас там?
— Так. Чоловік о шостій чи восьмій годині ранку пішов до військкомату. Він — учасник АТО... Я ж була в якомусь заціпенінні. Тобто до кінця не усвідомлювала всього жаху. За вікном лунали вибухи, а я спокійно пила чай, сподіваючись, що це якісь навчання й усе минеться. І не могла збагнути, куди ж усі виїздять... На щастя, ми встигли евакуюватися. Спочатку — в Київ, де були до 15 березня, а потім — до Львова. Повернулися до столиці 6 травня. Тепер ось живемо з синочком у майстерні.
— Як він, до речі, тримається?
— Миколі чотири рочки. Найбільше сумує за татом. І вдень про нього питає, і вночі. Завжди... Дмитро для сина — найкращий друг. Вони спілкувались як чоловік із чоловіком. (Усміхається). До мене ж дитина бігла, коли треба було пожаліти, обійняти, поцілувати, нагодувати чи спинку почухати... Нічого — тримаємося!
— Сльози часто з’являються на вашому обличчі?
— Ой, дуже часто. Я ж — жінка. Мені і боляче, і самотньо, і страшно вночі. Особливо, коли повітряна тривога й біжиш з дитиною в укриття... До слова, два тижні тому чоловік приходив, його на якийсь час відпустили. Схуд на 15 кілограмів та втратив шість зубів... Коли ми проводжали Дмитра — десь о 6.30 ранку — якраз прилетіли дві ракети на Лук’янівці. А це ж за квартал від нас. Ми з сином аж підстрибнули, він навіть упав... Тож, так, я нині багато плачу. І живу далі!
— А картини малюєте? Якщо так, то наскільки важко чи легко вам це дається?
— Ні, не важко. Навпаки. Інша річ, що характер моєї творчості трошки змінився... Ось сьогодні я хотіла розпочати роботу, яка називається “Ми — не мученики, ми — борці”. Перед тим прочитала історію дівчини, якій належить ця фраза. (Йдеться про медика Нацгвардії Олену Кушнір, котра загинула в окупованому Маріуполі. — Авт.). І знову плакала... До речі, я була б не проти віддати щось зі своїх робіт на благодійний аукціон, але наразі ніхто не звертався.
— За новинами з рідного Харкова стежите, мабуть, з особливою увагою?
— Я переживаю сьогодні не тільки за місто, де народилась, але й за інші українські регіони та за всю нашу державу. Нікого не виокремлюю. Болить за всіх... Що ж до рідних, то батьки мої вже померли, а сестри виїхали. Вони якраз жили у селищі Пісочин під Харковом, яке бомбардують нещадно. Я навіть не знаю — залишився там будинок чи його вже нема. (Зітхає).
Я переживаю сьогодні не тільки за місто, де народилась, але й за інші українські регіони та за всю нашу державу.
— Ви завжди говорили російською мовою, а тепер ми спілкуємось українською. Коли вирішили зробити цей крок?
— Ну от коли з’явилася така люта ненависть до всього, що пов’язано з росією, — від мови до... Ненавиджу, не хочу, не буду! Чоловік якось сказав мені: “Хай із помилками, але говори українською!” Тепер, якщо не знаю якогось слова, не соромлюсь перепитати в того, з ким спілкуюся, або зазирнути в інтернет. Сьогодні, наприклад, вивчила ще одне слово — “затяті”. (Усміхається). Яке ж воно гарне!
До речі, я мала можливість попрактикуватися і під час недавнього проживання у Львові. Хоча там багато вимушених переселенців, які розмовляють російською, жодного разу не чула, аби хтось робив їм зауваження. Усе було дуже толерантно... Проте для мене сьогодні спілкуватись цією мовою — неприйнятно. Сприймаю її як особистий біль та образу.
— Євгеніє, з чим нині у вас пов’язані мрії?
— Мрії? Вони дуже прості. Хочеться миру, спокою і щоб усе було так, як до війни. Мрію про щасливу Україну. (Плаче). Як би пафосно не звучало. Готова віддати за це все. Знаєте, якби я боялася за своє життя, могла б кудись виїхати й “там” сидіти. Але я обрала бути тут і, якщо знадобиться, тут померти. Кажу, тільки б наша країна стала щасливою!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також економічний прогноз для України та світу
