Він — колишній міністр культури (причому двічі сидів у цьому кріслі), народний артист України, “голос Майдану”, а тепер служить у лавах ЗСУ. Проте періодично Євгенові Нищуку вдається вирватися до Києва і вийти на сцену театру імені І. Франка. В один із таких приїздів ми й поспілкувалися...
— Нині я займаюсь аеророзвідкою, — каже “Експресові” 50-літній актор, який рік тому змінив костюм на камуфляж. — Спочатку був у добровольчому батальйоні “Вільна Україна”, який працював під час окупації на Київщині та Чернігівщині. А потім став до лав Збройних сил України й продовжив воювати на південному напрямку, тобто Миколаївщині та Херсонщині... Звичайно, мене впізнають й іноді запитують: “А що ви тут робите?” (Усміхається). Не можуть повірити, що ми опинилися разом у тих же окопах і в тому ж багні. Проте на війні немає значення, які надбання та чи інша публічна людина мала до того.
— А що нового ви відкрили в собі на передовій?
— Знаєте, в нашій роботі багато що залежить від погоди. Вітер, хмарність і т. п. Іноді ситуація несприятлива. Тоді побратими кажуть: “Женю, включай свої мольфарські здібності”. (Усміхається). За якимось збігом обставин чи завдяки моїй внутрішній енергії у потрібні моменти — бувало, що справді безнайдійні — вдавалося розганяти хмари. Це схоже на містику, але факт.
З іншого боку — в армії я навчився слухати й виконувати. Без зайвих запитань, суджень, дискусій та всього решта. Це один з тих елементів, що доводиться приймати. Адже обговорювати накази було би неправильно. Бодай тому, що є люди, які пройшли горнило війни, і вони досвідченіші. Тут я не колишній міністр або народний артист, а просто солдат. (Сміється).
— Не сумніваюсь, що вам доводилось дивитися смерті в обличчя. Яке це відчуття?
— Ну, як вам сказати... Іноді ти не встигаєш навіть щось збагнути, бо дуже швидко летить. Тільки чуєш свист... Звичайно, з одного боку — це страх, а з іншого — зібраність. Адже, щоб не просто вижити, а перемогти, треба бути дуже зосередженим. А ще — мати поруч надійних побратимів. І це велика гордість моя, бо в таких ситуаціях, про які ви запитуєте, іноді вони переживають за мене більше, ніж за себе. (Усміхається). То неймовірне відчуття, коли ти знаєш, що побратими готові прикрити тебе собою.
— До чого ви ніяк не можете звикнути “там”?
— Одного разу до мене зателефонували й попросили перевірити інформацію про загибель батьків відомого українського диригента. Ні до Ірпеня, ні до Бучі цивільних тоді не пускали. Мені скинули адресу, за якою я й знайшов тіла і мами, і тата. Вони лежали там уже тривалий час, тому... Я допоміг доправити покійних рідним, щоб можна було попрощатися.
Це лише один приклад, а різних випадків було багато (і на півдні країни також). Подібні речі дуже болючі й до них неможливо — та й не хочеться — звикати. Скільки б ти свого часу не читав про війну в книжках чи не дивився у фільмах... До речі, нещодавно і в моїй родині були втрати: на Херсонщині загинув наш зять. (Зітхає). Кажу, це великий біль!
— Як ви для себе пояснюєте, де корені тієї жорстокості окупантів? Особливо в ставленні до цивільних...
— Звичайно, історики краще можуть усе обгрунтувати. Я ж думаю, що ми маємо справу з маніакальною імперськістю, з якої росте відчуття вищості росіян над іншими... Проте тепер навіть ті, хто під впливом давньої пропаганди вважав, що наші народи вийшли з однієї колиски, нарешті протверезіли. Про яку близькість когось до когось можна говорити, якщо вони приходять у вашу хату й вбивають дітей та літніх людей, ламаючи їм руки, ноги, проламуючи голови...
Ці речі слід фіксувати та доносити світу. Потім же обов’язково має відбутися публічний суд над тими нелюдами. Адже це не поодинокі факти, а масова параноя. До слова, дуже не люблю, коли кажуть, що це Путін такий, а всі ж “не такі”. Хочу запитати: а хто йому дав мандат, тобто благословив, як не народ? Зрештою, 80% росіян підтримують вторгнення в Україну... Тож, коли закінчиться війна, має бути колективна відповідальність, спокута і виплата компенсацій.
— Пане Євгене, як би ви продовжили речення: “Путін не врахував того, що...”?
— Українці здатні жертвувати життям заради своєї держави, заради свободи, заради гідності... Знаєте, коли ми заходили у Херсон, це були неймовірні відчуття. Якщо на Київщині — в Бучі, Бородянці, Катюжанці чи Макарові — люди перебували місяць в окупації, то тут — майже вісім. Вони обнімали військових і казали: “Нарешті ми знову вільні. Нам не треба нічого — ні їжі, ні тепла — лише ковток свободи...” Тож Путін не врахував, що ми справді народ і велика нація!
