Його головна зіркова роль — у серіалі “Леся+Рома”, де Дмитро Лаленков зіграв у парі з Ірмою Вітовською.
Нині його нечасто можна побачити на екранах, проте актор багато грає у театрі. Точніше, в антрепризі, з якою гастролює містами й містечками України...
— Дмитре Валерійовичу, вам “стукнуло” не так давно 55. Наскільки нинішня “версія” Лаленкова відрізняється від тієї, що була десять чи п’ятнадцять років тому?
— Кардинально. У сорок років я був зовсім іншою людиною. І в сенсі моралі, і в сенсі поглядів на світ. Тоді для мене все було набагато прозоріше, ясніше, категоричніше. Я легше засуджував, легше про щось розмірковував, легше приймав рішення. Проте з часом став розуміти: все довкола набагато складніше, з одного боку, а з іншого — набагато простіше. І чинити треба по совісті й честі, а не керуючись вигодою, самолюбством, хіттю або ще чимось. Думаю, у цьому і полягає різниця.
— А як у вас сьогодні зі здоров’ям? Знаю, що ви мали серйозні проблеми...
— Так, я майже рік пересувався за допомогою паличок. Проте тепер усе гаразд. Мені зробили імплантацію (простими словами — заміну) тазостегнового суглоба. Операція була дуже складна, але нині все позаду. Я пройшов курс реабілітації (спочатку займався із фахівцем у клініці, потім — удома) і знову можу нормально жити й працювати. Щоправда, в аеропортах під час проходження “рамки” я тепер дзвеню. (Сміється). Тож треба показувати спеціальний документ.
— Активна гастрольна діяльність уже відновилась?
— Потроху відновлюється. Звичайно, пандемія з її локдаунами дуже нам усе підпсувала. До карантину гастролі були розписані на півтора року вперед. І це все перевернулося догори дригом! Якісь вистави вдалося перенести, але більшість — відмінили... Дай Бог, щоб нас оминула чергова хвиля. До речі, я записався на вакцинацію і обов’язково робитиму щеплення. Думаю, краще три дні провести в ознобі, ніж пережити те, що я спостерігав. У мене і мама хворіла (на щастя, все минулося, хоч не без наслідків), і дядько. Останній помер, підхопивши ковід. Тому це очевидно: треба щепитися!
Краще три дні провести в ознобі, ніж пережити те, що я спостерігав.
— Кажуть, ви втретє розлучились і тепер знову холостякуєте?
— Так. Проте то був не третій, а другий шлюб. Я насправді не так часто одружувався, як дехто собі думає. (Усміхається). Можливо, це відгомін іміджу, який я мав у молодості, коли вів цілковито безголове життя, за що нині соромно... Чи допускаю, що зустріну нове кохання? Не просто допускаю, а сподіваюсь! Тим більше, що деякі свої пороки я переміг назавжди. Ті, які очевидні, й ті, які відомі лише мені.
— До речі, щодо пороків: зі спиртним які у вас стосунки?
— Я цілковито відмовився від алкоголю... Знаєте, до певного моменту в житті якісь речі можна собі дозволяти, а потім слід зрозуміти, що нічого хорошого з того не буде. Не тільки тому, що здоров’я вже не дозволяє вести такий спосіб життя. Безшабашний, цілком глупий і необгрунтовано свинський. Найголовніше — відповідальність, яка з віком лягає на твої плечі.
Зрештою, спиртне — це був не єдиний мій порок. Не маю на увазі наркотики чи ще там щось. У мене їх ніколи не було. На щастя, Бог милував. Але ж є маса інших речей, котрі не очевидні та про які знаю лише я. (Хоча, можливо, й не тільки). І з ними також треба боротися, бо саме з них народжуються оті очевидні пороки. Ті, які бачать та помічають усі.
— У вас троє дітей. Вдається підтримувати з ними контакт?
— Так. Хлопчики вже виросли: Микиті — тридцять один, Іллі — шістнадцять, а Герману — чотирнадцять... Свою батьківську відповідальність я відчув пізно — десь після “сороківки”. Тоді прийшло усвідомлення, наскільки це важливо, цінно й взагалі, що це — головне. Нині у нас дуже хороші, теплі, довірливі стосунки. Дуже надіюсь, що так буде й надалі. Стараємось не підводити одне одного.
— Дмитре Валерійовичу, як би ви продовжили речення: “Незважаючи ні на що, я...”?
— ... буду вірити. В Бога, людей, любов, добро. А ще — зберігатиму надію та оптимізм. Не бачу нічого ціннішого в житті, ніж віра. Справжня. Глибока. Правдива. Без неї було би дуже важко. Принаймні мені — так точно.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з В'ячеславом Хостікоєвим
