27 серпня йому виповнилось би вісімдесят років. Проте знаменитий актор, якого багато хто вважав №1 в Україні, помер у сімдесят. Залишивши по собі чудові фільми, цікаві вистави й теплі спогади в пам’яті колег та рідних...
— Які три головні риси Богдана Сильвестровича ви виділили б?
— Він був дуже доброю людиною (не тільки до своєї родини, а взагалі до навколишніх), мав чудове почуття гумору і був справжнім українцем, — каже “Експресу” онук знаменитого актора Дмитро Ступка. — Дідусь належав до патріотів. Знаєте, свого часу йому пропонували переїхати до Росії, навіть давали квартиру, але він не захотів і залишився в Україні. Адже справді любив нашу державу й багато що для неї зробив.
— Коли нині ви перемикаєте телеканали й натрапляєте на фільми за його участю, дивитесь?
— Звичайно. Особливо мені подобаються історичні стрічки: “Тарас Бульба”, “Вогнем і мечем” та інші. Богдан Сильвестрович залишив по собі величезну фільмографію, яку, думаю, переглядатимуть і мої діти, і онуки. У кіно дідусь максимально реалізувався. Хоч, як і будь-який актор, мріяв про “Оскара”. (Усміхається).
У театрі він теж дуже багато зіграв: “Король Лір”, “Цар Едіп”, “Енеїда”, “Тев’є-Тевель”. Це — мої улюблені вистави. Зрештою, Богдан Сильвестрович любив експериментувати на сцені. Чого лише варта постановка Андрія Жолдака “Не боюся сірого вовка”... Він багато мав планів, але не встиг їх втілити.
— Ви з дитинства росли не з татом і мамою, а в сім’ї дідуся та бабусі. Як вибудовувались ваші стосунки?
— Так, десь із чотирьох чи п’яти років мене виховували Лариса Семенівна і Богдан Сильвестрович. Знаєте, для мене дідусь був, як батько. Не можу сказати, що він мав якісь спеціальні методи виховання, але головне — дуже любив. Так, як люблять не онука, а сина. Його доброта була якоюсь безмежною...
Пригадую, як ми їздили на зйомки — того ж фільму “Вогнем і мечем”, або, коли дідусь був міністром культури — до Криму. Тоді нам влаштували цікаві екскурсії, навіть туди, куди зазвичай нікого не пускали. Наприклад, в одному з палаців ми пили чай із царського посуду. (Усміхається). Класно було!
— Чай — це добре, але... Як він ставився до спиртного?
— У принципі, як і всі творчі люди, міг посидіти до ранку. До нього ж у театр час від часу приїздили різні цікаві гості, яких треба було пошанувати. І, спілкуючись з ними в кабінеті, дідусь міг випити якесь віскі чи коньячок. Не без цього, звичайно. Проте ніяких запоїв не було.
— А коли чи за яких обставин стало відомо про його страшну недугу?
— Богдан Сильвестрович якось поїхав у відрядження, сходив у туалет і побачив, що відбувається щось неладне. Після того пройшли всі потрібні аналізи, й медики сказали, що в нього рак сечового міхура. Оперуватися вирішили в Німеччині, куди я поїхав разом із бабусею. За кордоном ми пробули приблизно місяць. Операція, як нам сказали, пройшла успішно. Дідусеві встановили новий — повністю штучний — сечовий міхур.
За кордоном ми пробули приблизно місяць. Операція, як нам сказали, пройшла успішно.
Лікар заспокоїв нас: усе буде добре, не переживайте, ніяких проблем нема... І справді спочатку все було нормально, та згодом, уже в Україні, Богдан Сильвестрович став почуватися зле. Повторні аналізи показали, що хвороба розповзлася далі. Тобто метастази пішли у кістки, й уже нічого неможливо було зробити. Отже, німецькі лікарі не все “прибрали” чи сказали нам після операції, що все о’кей, а насправді... У будь-якому разі через рік дідуся не стало.
— Скажіть, він іноді вам сниться?
— Спочатку снився, а тепер — ні. Пригадую, одного разу (це було якраз на Спаса) я прокинувся і дуже плакав. Настільки було важко на душі... Проте час лікує, й біль вщухає. Принаймні в мене саме так. Натомість у бабусі — навпаки. Вона живе самотньо (хоч я провідую майже щодня), дивиться старі фільми й часто плаче. Каже, що не хоче вже жити... На жаль, нічого неможливо повернути назад. Час біжить дуже швидко, і вже через тиждень мені виповниться тридцять п’ять!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з Володимиром Рутківським