Вона з тих артисток, які, що називається, живуть на валізах. Коли б не зателефонував Ауріці Ротару (а я це робив не один раз), співачка завжди в дорозі. На черговий концерт або з чергового концерту. І навіть морози та віхола цьому не завада...
— Точної цифри не скажу, але ми дали більш як сто благодійних концертів на допомогу ЗСУ, — розповідає “Експресу” народна артистка України. — Причому всі учасники “Команди А” працювали безплатно. Зароблені ж гроші віддавали на підтримку наших військових. Закупили автомобілі, дрони, тепловізори та все інше, що потрібно на фронті...
Кожна з таких зустрічей, що проходили у переповнених залах, була дуже зворушливою. Ми прагнули покращити глядачам настрій і дати трошки позитиву. Щоб вони хоч на годину забули про те, що коїться сьогодні в нашій країні. (Зітхає). Звичайно, всі — так, усі — хочуть, аби війна якнайшвидше закінчилася. І щоб перемога була за нами!
— Це правда, що ваш будинок під Києвом постраждав від обстрілів?
— Так, на початку повномасштабної війни. Якщо точніше — в перших числах березня. Окупанти йшли з Чернігова, а наші хлопці стояли тут, під лісом. Хтось, певно, здав позиції чи що, й росіяни почали стріляти в цей бік касетними снарядами. Тож пошкодило і будинок, і альтанку, і огорожу... Ну, нічого. Найголовніше, що всі живі та здорові. Дім вдалося вже відновити, а решта — подивимося.
— Не так давно у вас був ювілей — 65 років. Як ви до цієї дати ставитеся?
— Ви знаєте, ніяк не ставлюся. Так, роки йдуть, але це тільки цифри. Мені здається, важливіше інше: як ти почуваєшся у душі. Я ж почуваюсь молодою та енергійною. Максимум на двадцять п’ять. (Сміється). Ми особливо нічого не відзначали. Лише зібралися родиною — я, донька, онучки, зять — та посиділи за столом. Коли триває війна, тут не до гучних святкувань.
— Ви згадали про онучок. Скільки разів ви вже бабуся?
— Двічі. (Сміється). Старшу звати Аурікою, а молодшу — Веронікою. Намагаюсь знаходити для них час, але... Я живу за містом, а вони — в Києві. Нині в онучок — школа. Ось будуть канікули, приїдуть до мене й святкуватимемо разом Новий рік та Різдво. Це прекрасна нагода знову всім зібратися.
— До речі, ви ялинку ставите в оселі чи маєте надворі?
— Ні, вдома я нічого не ставлю. Натомість маю на ділянці чотириметрову ялинку. Ось її одинадцятий рік поспіль і прикрашаємо гірляндами та всім решта. Ця краса потім радує око, коли дивишся з вікна... Знімаємо все лише по завершенню зимових свят. Відзначатимемо ж їх і по-новому, і по-старому. (Усміхається).
— Не сумніваюсь, що ворог намагатиметься підіпсути нам свята своїми атаками. Скажіть, ви уже адаптувалися до регулярних повітряних тривог?
— Так. Ви знаєте, я живу в такому місці, що тут сирен не чути. Тільки по телевізору або у телефоні можу побачити: оголошено повітряну тривогу чи ні. Проте на ніч я вимикаю гаджети, бо, коли почуєш те завивання, серце аж вилітає. Краще вже нічого не чути.
А зранку вмикаю телефон і читаю, де та що сталося. Щоразу дуже боляче реагую на всі ті новини. (Зітхає). У мене справді душа болить за наших людей. Усіх, усіх, усіх! На жаль, нічого зробити не можу. Якби могла, я би все зробила. Правда.
— Нині життя українців — це суцільний стрес. Як ви даєте собі з ним раду?
— Насправді немає якогось універсального способу. За натурою я людина врівноважена. І що би не трапилося, намагаюся бути спокійною. Можливо, це й допомагає сьогодні. (Після паузи додає). Знаєте, навіть у найгіршому сні я не могла уявити те, що тепер відбувається. І що Росія — це взагалі не країна, а терористи й вандали — коїтиме на нашій землі. Війна триває уже майже два роки й ми не знаємо, коли закінчиться. Але ми всі повинні знати, що все одно переможемо!
