Він один із тих авторів, до чиєї творчості й до великої війни був інтерес за кордоном. Романи Андрія Куркова перекладено — ви не повірите — майже сорока мовами. В Україні ж деякі з них навіть екранізують...
— Андрію Юрійовичу, в середині лютого стартували зйомки стрічки “Сірі бджоли” за однойменною книгою. Яка тепер її доля?
— На знімальному майданчику я не був, але знаю, що фільмували біля лінії фронту — на Луганщині. І перед початком повномасштабного вторгнення росії військові сказали кіногрупі терміново евакуюватися. З того часу проект “заморожений”...
До слова, нині переклад “Сірих бджіл” виходить у Нідерландах і Португалії (оце поїду туди за декілька днів представляти свій роман), потім — у Хорватії, а на початку наступного року — в Швеції та Норвегії. Англійською ж мовою книга побачила світ ще два роки тому.
— Сьогодні ви щось пишете нове чи не до того?
— Мені довелося перервати роботу над твором, який я розпочав ще торік, повернувшись зі США. Знаєте, коли людина пише роман, вона існує у двох вимірах, двох світах: один — створений нею, другий — реальний. Нині ж усі бояться покинути реальний світ, бо треба бути в курсі останніх подій: від того, що відбувається на фронті, до ситуації у рідних та друзів.
— Ви згадали про рідних: у вашої дружини, як відомо, паспорт Великої Британії. Вона не мала бажання полишити Україну, коли розпочалася велика війна?
— Ні, не мала. Дружина хотіла переїхати з Києва в село на Житомирщині, де у нас будинок. Що ми й зробили, але потім зателефонував знайомий та поцікавився, де перебуваємо. Коли ж почув, сказав нам: “Терміново виїжджайте, бо туди їдуть танки”. Відтак довелося евакуйовуватись. Спочатку — до Львова, де були діти, а потім — на Закарпаття. Там пробули майже до кінця червня.
— Відтоді до столиці не повертались?
— До Києва повернулась частина моєї родини. Я ж із дружиною виїхав за кордон. Дістались машиною аж до Франції, а вже звідти — в інші країни. Був, скажімо, в Ісландії, де мені вручили літературну премію Халдора Лакснеса. Нині ж перебуваю у Швеції, де проходить міжнародний конгрес ПЕН-клубу. (Андрій Курков очолює українське відділення цієї письменницької організації. — Авт.). Тож у Києві від початку війни я не був.
— Вам, мабуть, доводиться за кордоном багато розповідати про той жах, який переживає нині Україна?
— Останні місяці в мене справді не літературні вечори, а розмови і виступи про ситуацію в Україні. Найчастіше, звичайно, ставлять питання про перспективи війни, про російсько-українські відносини і таке інше. Поза тим я майже щодня пишу тексти для західних медіа. Вчора, наприклад, для Латинської Америки, якщо точніше — для Чилі. Вважаю це своїм обов’язком — підтримувати сьогодні в інформаційному просторі знання про Україну.
Вважаю це своїм обов’язком — підтримувати сьогодні в інформаційному просторі знання про Україну.
— Як ви собі пояснюєте ту жорстокість, яку проявляють на нашій землі окупанти?
— Ну, вона нічим не відрізняється від 1918 року, коли більшовики атакували Київ з того ж Святошинського напрямку, бомбили з пушок будинок Грушевського, центр міста, а потім вбивали на вулицях тих, хто мав окуляри, згодом же просто вбивали, щоб грабувати. У принципі, це та сама історія, та сама генетика й та сама ментальність... Коли в людині прокидається звір, він одразу орієнтується на матрицю попередніх представників своєї породи. От і все.
— А яких ілюзій ви позбулись, якщо мали їх до 24 лютого?
— У мене великих ілюзій щодо росії не було десь із 2004 — 2005 років. Під час Помаранчевої революції москва вперше зреагувала на Україну агресивно. Думаю, вже тоді вони почали готувати план анексії Криму. Хоча не виключено, що ідея виникла ще наприкінці дев’яностих...
Нині ж мене дивує, що країна, де живе 140 мільйонів, не має жодного морального авторитету. Це унікальний випадок в історії, коли конформізм, сліпа лояльність і страх знищили суспільство. Повністю. Тому що суспільство без моральних авторитетів — це суспільство без моральних цінностей. Це, в принципі, натовп.
— Андрію Юрійовичу, як би ви продовжили речення: що би далі не сталося, я точно знаю..?
— Я точно знаю, що Україна переможе, що я повернуся до Києва, що все буде добре. Проте війна залишиться у думках та в житті нас усіх навіть через 20 років після її закінчення.
