Його давно називають чи не найвідомішим українським письменником на Заході. Тільки за останній рік Андрія Куркова і його книги було відзначено різними літературними преміями в Ісландії, ФРН, Великій Британії, Канаді, США... Тож не дивно, що письменник завжди багато часу проводив за кордоном, а нині — тим більше.
— Андрію Юрійовичу, куди цього разу вас заніс “вітер мандрів”?
— Я тепер перебуваю в Америці. Приїхав сюди на два місяці — викладати українську літературу й політику в Колумбійському університеті. До того, з січня по червень, викладав у Стенфорді — історію українського кіно, а також пострадянську літературу... Однак по боках я тут особливо не роззираюся і в жодному музеї Нью-Йорка ще не був. Щодня маю інші обов’язки й завдання.
Та, хоч фізично я за океаном, але думками — більше в Україні. Свій ранок починаю з новин. Можу інколи о другій чи третій годині ночі прокинутися, аби переглянути стрічку. Те саме було, коли їздив Європою. Мав загалом 70 виступів, мандруючи з одного міста в інше. Це був такий собі марафон, під час якого я тримав у голові лише картинку того, що відбувається в Україні. Навіть не помічаючи, де саме перебуваю.
— А додому коли ви приїздили востаннє?
— Влітку. Був у селі на Житомирщині, де маю будинок. Там, звичайно, краще пишеться, ніж у столиці. Тож мені вдалося знову почати працювати над романом “Банна справа”, який я перервав минулого року. Це третя частина історії, дві з яких уже вийшли. Події розгортаються у Києві 1919 року... Тепер же, коли я у США, дуже важко писати далі: вдається десь раз на тиждень взятися за черговий розділ. Але я сподіваюся, що до кінця наступного літа завершу цей ретро-роман.
— Ваша попередня книга була присвячена, здається, актуальним подіям?
— Так, це — “Щоденник агресії”. Тепер ось закінчую другий том, тобто він уже готується до виходу в Україні. А ось європейське видання буде трошки розширене — з більшою кількістю текстів. Спочатку книга побачить світ у Франції, Німеччині, Британії, Португалії та Нідерландах, а потім у США та інших країнах.
— До речі, на яку кількість мов перекладено сьогодні ваші твори і які з них найекзотичніші?
— Загалом — уже сорок дві. Через місяць буде сорок три, а навесні — сорок чотири. Адже незабаром виходить перший переклад моїх книжок грузинською, а в квітні — бретонською. Що ж до найекзотичніших мов, то це — баскська, каталанська, малаялам (йдеться про Індію), а також обидві китайські мови — кантонська і мандарин... Як бачите, лави моїх читачів розширюються.
— Нині вам — 62 роки. Які ви бачите переваги в цьому віці? Януш Леон Вишневський колись казав мені, що після шістдесяти не треба вже брати участь у “щурячих перегонах”...
— Ну, в певному сенсі — так. Можна відійти трохи вбік. Зрештою, я не був активним учасником якихось там щоденних дискусій, навіть коли перебував у Києві, ще до початку великої війни. Мені більше подобалося або писати за столом, або їздити й виступати. В принципі, в цьому плані нічого не змінилося. З іншого боку — думаю, що людина після шістдесяти вже менш здатна промовчати, коли можна промовчати. (Усміхається). Тобто вона не так схильна до компромісів, коли з чимось не згодна... У нинішніх обставинах це і “плюс”, і “мінус”.
— Скажіть, як би ви речення закінчили: “Ніхто не знає, що я...”?
— (Після паузи). Думаю, що про мене всі й усе знають. А якщо захочуть щось дізнатися, то це нескладно зробити. Бо нині, в часи інтернету, бути якоюсь там загадковою особою майже неможливо. Тільки якщо ти не присутній у соцмережах, а я присутній. Інколи трошки занадто. (Усміхається). Тому, думаю, всі знають, що в дитинстві я вирощував кактуси; що взимку любив пити віскі, а тепер не п’ю; що мені подобається працювати на городі й садити картоплю, яка завжди чомусь виходить не велика, а дрібна. Тож, у принципі, я не можу закінчити ваше речення. (Усміхається).
— Андрію Юрійовичу, ви залишаєтесь оптимістом чи за останні понад півтора року ваше світосприйняття набуло інших барв?
— Ні, я песимістом не став. Залишаюсь, як завжди, оптимістом, але, звичайно, обережним, таким трохи сірим. Тому що... Коли з’являється інформація про успіхи ЗСУ, я розумію, яким коштом це відбувається, скільки Україна віддає життів своїх синів та дочок. Тому одночасно виникає відчуття гіркоти... І все ж, кажу, я не втрачаю оптимізму!
