Він один із найвідоміших українських письменників, твори яких читають не тільки вдома, але й за кордоном. Романи Андрія Куркова перекладено майже сорока мовами! Від англійської та французької до японської та арабської. Нині ж киянин перебуває у США...
— Андрію Юрійовичу, яким вітром вас занесло за океан?
— Я пишу тут нову книгу, яка стосуватиметься і України, і Америки, — каже “Експресу” письменник. — Ще торік цей проект, який подавався за програмою Фулбрайта, було схвалено, але через пандемію все довелося перенести. І лише тепер вдалося вилетіти до Каліфорнії — на запрошення місцевого університету.
Сподіваюсь, що зможу їздити всією країною, адже для книжки — за жанром це буде нон-фікшн — маю зустрітися з різними людьми та попрацювати в архівах... А пробуду у Сполучених Штатах аж до листопада.
— Тобто в день народження — 23 квітня — більшість друзів зможуть привітати вас із 60-річчям лише онлайн?
— На жаль, так. Будемо піднімати чарку через скайп або ж зум. (Сміється). До речі, в мене в Америці вже з’явилися нові друзі — з української громади. Знаєте, дуже приємно, що вони завжди готові допомогти... Тож думаю, що й тут знайду компанію для того, щоб відсвяткувати день народження.
Зрештою, я не один поїхав за океан, а з дружиною й молодшим сином. Нам довелося винайняти квартиру, оформити страховки та інші документи. Одне слово, вступити в адміністративні відносини з американською системою. З одного боку, це дратувало, бо я дуже не люблю будь-яку бюрократію, а з іншого — то цікавий досвід.
— У вас торік був ще один цікавий досвід: під час локдауну майже пів року ви прожили в своєму будинку на Житомирщині. Які емоції та відчуття залишились від самоізоляції?
— Я вперше провів усю весну й майже все літо в селі. Це мені страшенно сподобалося. Особливо — спостерігати, як на твоїх очах пробуджується природа. Це було просто якесь диво... Навіть зловив себе на думці, що мені дуже хочеться взагалі переїхати сюди на постійно. Тобто стати сільським жителем. І це, мабуть, нормально для мого віку.
Зловив себе на думці, що мені дуже хочеться взагалі переїхати сюди на постійно. Тобто стати сільським жителем.
По-перше, там тиша, по-друге, легко працювати, по-третє, ти знаєш майже всіх в обличчя, багато кого з сусідів — за прізвищем. Орієнтуєшся, на кого можна розраховувати, на кого — ні. Таке життя у громаді, воно набагато тепліше, ніж у місті, де головний принцип, що керує взаєминами між людьми, — анонімність.
— Якщо не помиляюсь, вашому шлюбу — понад тридцять років. Чи за той час сімейний човен Андрія Куркова натрапляв на підводні рифи?
— Певні проблеми виникали, але назвати їх “рифами” не можна. Знаєте, перші декілька років нам доводилося жити в моїх батьків, і дружині не подобалося, коли мама намагалася у чомусь допомагати. Наприклад, готувала сніданок. (Усміхається). Нині про це смішно згадувати, а тоді виникали конфліктні ситуації...
Коли ж ми переїхали в свою квартиру, ті питання одразу зникли. І потім, якщо й виникали якісь дискусії, то щодо виховання та освіти дітей. З певних питань було важко дійти згоди, але нам вдалося все ж знайти компроміс. (Сміється). Ну а чогось більш драматичного у нашому шлюбному житті не виникало... Ревнощі? Ні, такого не було.
— Цікаво, які професії обрали ваші діти? Щось творче чи...
— Тео закінчив факультет анімації Будапештського метрополітан університету й тепер робить мультфільми, для яких сам ліпить героїв. Донька закінчила той же виш і сьогодні живе у Лондоні. Працювала в агенції музичних прав, де одним із клієнтів був Пол Маккартні. Але, на жаль, через кризу, пов’язану з пандемією, ту фірму закрили, і вона залишилась без роботи.
Ну а молодший син ще шукає себе. Наразі виявляє великий інтерес до техніки: старих машин, мотоциклів, радіо і т. д. Любить збирати та розбирати всілякі механізми й копирсатися у них... До речі, я сам не вмію ремонтувати автомобілі (хоч маю у Києві машину, але волію їздити за межами міста), а ось сантехніку чи щось подібне — будь ласка. (Усміхається).
— Андрію Юрійовичу, вам знайомий такий стан, як депресія? I що вам у таких ситуаціях допомагало?
— На відміну від деяких своїх друзів, я ніколи не мав справжньої депресії. Іноді виникають зміни настрою, але вони короткочасні й завжди мають конкретну причину. Думаю, мій характер просто захищає від таких речей. Я ж патологічний оптиміст, тобто вірю, що все одно все буде добре. Як не за мого життя, то після нього. (Сміється).
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з дизайнеркою Оксаною Караванською
