Нині його вважають найплодовитішим українським письменником. Андрій Кокотюха стабільно видає на-гора нові захопливі романи. Більш чи менш об’ємні. І давно надбав чималу армію читачів...
— Цього року ви написали новий роман — “Вигнанець і шляхетна полонянка”. Тобто, попри карантин, працюєте в тому режимі, в якому це було завжди?
— Так. Мені для роботи і локдауни не страшні. (Усміхається). Прикро інше — неможливість їздити Україною з презентаціями. Хочеться спілкуватися з читачами наживо, а не онлайн. Я мав три такі заходи за останній рік і зрозумів, що це не моє. Тож відмовився від подібного формату.
Зрештою, мусимо не забувати одну обставину: в Україні найкраще йде торгівля на великих форумах, де можна прийти, взяти книжку в руки, помацати її, побачити автора і т. д. Книга — це ж емоційна покупка, й саме живе спілкування збільшує обсяги продажів... З об’єктивних причин тиражі нині падають у всіх.
— Наприкінці літа в кінотеатрах має вийти продовження фільму “Червоний”. На які ще ваші романи зазіхають кінорежисери?
— Звичайно, мені би хотілося побачити на екрані всі художні твори, які я написав. (Усміхається). Тож тепер переробляю їх на сценарії. Чи буде на них хтось, як ви кажете, зазіхати, покаже час, але надія є... Нині відкрилося чимало “вікон можливостей”: я подаю свої проекти на різні конкурси. Скажімо, недавно ми виграли пітчинг на сценарій серіалу.
Мені би хотілося побачити на екрані всі художні твори, які я написав.
До слова, якби я писав любовні романи, то давно мав би свою студію, а якби ще й комедії, то взагалі — власний острів, як у Ді Капріо. (Усміхається). Адже наші кіношники беруться передусім за гумор або ж мелодрами. Їх найпростіше продати в Україні. Найважче — детектив та історичний роман. Особливо, якщо у головній ролі чоловік...
— Знаю, що ви у шлюбі 21 рік. Якщо вірити психологам, кожні сім років подружжя переживає кризи. Як це відбувалось у вас?
— Я не відчуваю жодних криз хоча б тому, що у нас є можливість не бути прив’язаними одне до одного. Я займаюсь тим, що вмію, і тим, чим хочу. Це ніяк не ущемлює інтереси дружини. Мало того — вона бачить, що я працюю для родини. Різні ж такі побутові проблеми чи тертя виникають не кожні сім років, а майже щодня. У будь-якій сім’ї бувають (усміхається) якісь дві-три хвилини гніву. І це нормально в будь-яких людських стосунках. Чи то шлюбних, чи то дружніх, чи то робочих.
— I як ви даєте собі раду?
— У нас з Іриною немає такого, що хтось один домінує чи хтось мусить виконувати обов’язки, за які інший братися не хоче й не буде. Бо це не чоловіча або не жіноча справа й взагалі — огидно. Ми про таке ніколи не домовлялися...
Знаєте, в нас у родині всі самодостатні люди, які роблять, що захочуть та коли захочуть. (Усміхається). Якщо це, звісно, не шкодить суспільству, не шкодить одне одному й не несе з собою ніякого зла. У нас ніхто ні від кого не залежить!
— А які сьогодні у вас стосунки зі спиртним?
— Я з ним дружу, а воно зі мною — не завжди. Єдине — вже більш як тринадцять років відмовився від міцних алкогольних напоїв. П’ю тільки червоне сухе вино, з яким домовитися значно легше, ніж із чимось “крутішим”.
— Кажуть, свого часу ви мали серйозні проблеми з цим ділом...
— А вони нікуди не поділися. Саме тому я й намагаюсь робити все, щоб їх не було... Наприклад, якщо ти знаєш, що тобі не можна їсти гострого, бо від нього болітиме шлунок, уникатимеш таких страв. Чи, якщо знаєш, що тобі не варто на Водохреще лізти в ополонку, то не полізеш.
Як не перебігатимеш вулицю на червоне світло чи не пхатимеш оголену руку до вогню... Так само зі спиртним: якщо ти знаєш, що в тебе з ним проблеми, будеш намагатися не допускати їх. Тобто не пхатимеш пальці в розетку. І все буде добре для кожного з нас. (Усміхається).
— Андрію, скажіть, про що ви нині мрієте? Якщо, звичайно, мрієте...
— За своїм характером я не мрійник, але, безумовно, хотілось би більше мандрувати. Грубо кажучи, об’їхати навколо світу. Проте, щоб я не витратив на це всі гроші й не залишився потім у боргах. (Усміхається). Натомість повернувся додому з морем вражень і знову взявся до улюбленої роботи.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю із Василем Шклярем
