Одні колеги йому заздрять, інші критикують чи взагалі стараються не помічати. Та факт залишається фактом: Андрій Кокотюха нині — найпродуктивніший український письменник. Його книги друкують і сьогодні, попри війну...
— Кажуть, у вас вийшла ювілейна — дев’яноста — книга?
— Так. Це — детектив “Чорна мітка”, який я написав ще до повномасштабного вторгнення. Як і дитячу книгу “Як весело в будинку “Вау!”, що теж вийшла у Харкові. Натомість уже під час війни народилась гостросюжетна драма “Врятувати березень”. У ній йдеться про окупацію Київщини й усі ті звірства, що чинили тут російські солдати... До речі, вже укладено угоду на перевидання книги у Франції та далі по світу.
— А нині готуєте щось нове? Якщо це, звичайно, не секрет...
— Ваш дзвінок застав мене за кордоном — у Литві. Мер містечка Анікщяй запросив мене сюди в резиденцію для написання історичного роману про литовський рух опору та його зв’язки з УПА. Скажімо, вчора мені показали деякі документи НКВС: серед “лісових братів”, загиблих в одному з боїв, виявляється, був українець. Тобто наші люди якимось чином були пов’язані з тамтешніми партизанами, які боролись із радянською владою... Тож сьогодні я активно займаюсь збором матеріалу для майбутньої книги.
Сьогодні я активно займаюсь збором матеріалу для майбутньої книги.
— Це ваш перший виїзд за кордон після 24 лютого?
— Так. Зрештою, це мій перший виїзд із часів карантину. Востаннє я був у Євросоюзі в 2019 році, коли збирав у Парижі матеріал для продовження однієї з трилогій... А після повномасштабного вторгнення не полишав Києва й не планував цього робити. Адже я — призовного віку, хоч і комісований. У перші дні активної фази війни ходив і у військкомат, і в тероборону, але мене завернули. Сказали: “Ти нам не потрібний”.
Однак нині — воєнний стан, і, як відомо, чоловіки до 60 років мусять перебувати в країні. Тому я довго вагався: їхати чи ні до Литви? Адже процедура пов’язана з певною бюрократією. Сьогодні візу отримати легше, ніж усе решта... Проте Міністерство культури дало дозвіл та й Держприкордонслужба оперативно втрутилася. Одне слово, всі суто технічні проблеми, що виникали, вдалося вирішити.
— Те, як литовці сьогодні активно допомагають українцям, вас особисто здивувало?
— Ні, я не дивуюся литовцям. А ось вони дивуються українцям. Знаєте, з якого приводу? Щойно наші люди приїжджають сюди й переводять дух, одразу починають шукати роботу. Щоб не сидіти ні в кого на шиї... До слова, тут і в столиці, і у маленьких містах на адмінбудівлях висять блакитно-жовті прапори.
— Ви пам’ятаєте вечір напередодні повномасштабного вторгнення?
— 23 лютого я був на допрем’єрному показі комедії “Велика прогулянка” в одному зі столичних кінотеатрів. І там було дуже багато знайомих: Ірма Вітовська, Андрій Ісаєнко, Олег Панюта... Звичайно, обговорювали й те, коли почнеться російське вторгнення. Думали, що вони захочуть лише розширити території “ДНР” і “ЛНР”. Ніхто не припускав, що на ранок бомбардуватимуть Київ та інші українські міста.
Сьогодні ж, на дев’ятому місяці гарячої війни, мене напружують дві речі. По-перше, коли дехто каже, що все почалося 24 лютого. Хоча насправді — 1 березня 2014 року. Тоді так звані зелені чоловічки (тобто Росія) вторглися до Криму. По-друге, коли, попри щоденні новини про загибель наших воїнів, а також цивільного населення, що стає жертвами російських обстрілів, дехто заявляє, що в усьому винна... Україна.
Мовляв, треба було домовлятися, а ми цього не хотіли. На жаль, такі настрої також є в нашому суспільстві. Принаймні в Києві. Достатньо походити вулицями й послухати розмови, які ведуть люди. Зрештою, дехто сприймає обмеження, які маємо сьогодні в зв’язку з воєнним станом, як щось на кшталт пандемії... На жаль, навіть війна, попри прогнози, дуже й дуже багатьох не змінить.
— Андрію, як би ви продовжили речення: “Наші вороги мають знати...”?
— Що ми не здамося, не боїмося і нас не залякати. Тож їм краще піти з України!
