Цей серіал став справжнім подарунком для тих, хто захоплюється пригодницькими фільмами: з погонями верхи, бійками на шаблях (і не тільки), романтичним коханням... Головну ж роль у популярному серіалі “Козаки. Абсолютно брехлива історія” зіграв заслужений артист України Юрій Дяк.
— Кажуть, для цього фільму ви спеціально відростили бороду?
— Так, я справді відростив і волосся, і бороду. З останньою не розпрощався і після зйомок. (Усміхається). Хоч, якщо для іншого фільму треба буде поголитися, то, звичайно ж, зроблю це... Проте борода — найпростіше, що вимагалося для тієї ролі. Підготовка до зйомок “Козаків” тривала пів року.
І графік був досить жорсткий: у деякі дні я мав три тренування. Так, спочатку займався верховою їздою, далі — з каскадерами (ми, зокрема, робили “заготовки” боїв), а потім йшов ще в спортзал, де чекали гантелі, перекладина і т. д. Зрештою, фізична підготовка тривала й під час зйомок...
До речі, іноді з дванадцяти годин зміни десять доводилося махати шаблюкою. Тож були і синці, і кров, і відбиті пальці. Проте ми особливо не зважали на те. Нормально. (Усміхається). На майданчику було непросто, але водночас ти отримував величезне задоволення. Це було круто!
— Сьогодні ви знімаєтеся у кіно, працюєте в одному з київських театрів, маєте звання. А це правда, що свого часу хотіли стати електриком?
— Це було ще у восьмому класі. Старший брат, який був для мене авторитетом, навчався у монтажному технікумі на електрика. Ось я і подумав, що було би непогано піти його шляхом. (Усміхається). Та добре, що цього не сталося, бо насправді той фах — не моє... Хоч я й нині можу дати собі раду з усім, що стосується світла. Удома, скажімо, переробив розетки після майстра, робота якого мені не сподобалася. Зрештою, якщо чогось не знаю, є інтернет, де можна все прочитати чи подивитись.
— В одному з інтерв’ю вичитав, що ви — перфекціоніст. Ця риса ускладнює вам життя чи дозволяє досягти максимально позитивного результату? Як не з першого дубля, то з п’ятого...
— У житті заважає. (Усміхається). Тому я інколи борюся зі своїм перфекціонізмом. А ось у роботі дуже часто допомагає. Якщо ти відчуваєш, що можеш зіграти краще, то чого ж не попросити про додатковий — так званий акторський — дубль. Дві-три хвилини — й може вийти щось супер. Якщо це справді так, то режисер іноді каже: “Молодець, добре, що ми погодилися...” Хоча не факт, що з п’яти спроб остання буде найкращою. (Сміється).
— Знаю також, що ви ходите чи ходили до психолога. З чим були пов’язані такі візити?
— Ні, тепер я вже не ходжу, а раніше справді відвідував психолога. Найголовніше, що дає така терапія — вчить самому керувати своїми емоціями та внутрішнім світом. А ще — знаходити відповіді на ті питання, які тебе хвилюють і не дають рухатися далі. Коли ж ти маєш певний інструментарій, то можеш самостійно виправляти ситуації, що виникають у житті, й не бігати щоразу до спеціаліста. І це найкрутіша річ, яка тільки може бути.
— Цікаво, чи є у вас якісь гастрономічні слабкості?
— Я дуже люблю солодке, яким іноді зловживаю. Наприклад, торік, під час весняного локдауну, так захотілося чогось смачного, що я купив “Київський торт” і весь з’їв. Залишивши на наступний день, як спогад, лише маленький шматочок. (Усміхається). Правда, торт був не кілограмовий, а півкілограмовий. Проте все одно... Це — єдина моя гастрономічна слабкість. Усім іншим стараюся не зловживати. Все-таки треба тримати себе у формі!
— Юрію, вам — тридцять три роки, кар’єра йде по висхідній, а як із приватним життям? Ви ж, здається, досі холостяк...
— Поки що я не одружився, але активно над цим працюю. Все нормально. (Усміхається). Який тип жінок мені подобається? Ну, говорити, що блондинки чи брюнетки, немає ніякого сенсу, бо можна пофарбуватися у будь-який колір. Хоч у червоний... Тут головне інше: ти маєш комфортно почуватися поруч із тією людиною й дихати, що
називається, на повні груди. Ви маєте також надихати одне одного та розуміти з пів погляду. Як бачите, все дуже просто й водночас дуже складно. (Сміється).
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з Ніною Матвієнко
