Йому вдалося те, що було не під силу багатьом акторам: якщо не підкорити “фабрику мрій” (таких серед іноземців — одиниці), то, принаймні, міцно там “окопатися”. 55-річний Ілля Волох засвітився у найкрутіших блокбастерах: від “Індіани Джонса” з Гаррісоном Фордом і “Місії неможливої” з Томом Крузом до “Двійника” з Віллом Смітом...
— Iллє, скажіть, Голлівуд уже оговтався від пандемії?
— Так, студії почали відкриватись і частково робота відновилась. Звичайно — з дотриманням нових санітарних норм. Наприклад, за вимогою профспілки, всі актори мають здавати тест на ковід... У березні мають стартувати зйомки нових проектів, які призупинили ще торік. Скажімо, я мав зніматись у грудні в одному незалежному проекті (там дуже цікава роль), але через збільшення кількості хворих у нашому штаті продюсери вирішили не ризикувати... Проте до пауз мені не звикати: професія актора така, що певний час ти можеш багато зніматися, а потім сидіти без роботи.
— Судячи з фільмографії, у деякі роки на екрани виходило до чотирьох проектів із вашою участю...
— Так. Я приїхав до Америки в 1990 році й знімався тут доволі активно. Як у телесеріалах, так і в повнометражних фільмах. Наприклад, цьогоріч виповнюється двадцять літ стрічці “Пароль “Риба-меч”. Для Г’ю Джекмена це, здається, була друга картина, а для Джона Траволти — чергова після успіху “Кримінального чтива”. У мене залишились дуже приємні спогади про той час. Тим більше, що зйомки тривали понад десять тижнів. До речі, вчора заходив у кафе, брав додому їжу, і побачив, що там на стінці висіла афіша того блокбастера. (Усміхається).
— Ви згадали про кафе: купували якийсь соковитий гамбургер чи не дозволяєте собі фаст-фуди?
— Іноді дозволяю. (Сміється). Я люблю все. Не тільки гамбургери, але й солодке. Це взагалі — мій найбільший гріх. Проте потім я влаштовую розвантажувальні дні: сідаю лише на соки-фреш. Ні, сам їх не відтискаю, а купую у спеціальній мережі, що досить популярна в Лос-Анджелесі. Роблю це один раз чи двічі на тиждень. В інші ж дні надмірно не контролюю свого меню. Хоч стараюся все-таки не відриватися на повну. (Усміхається).
— А як іще підтримуєте форму?
— Зранку обов’язково бігаю. Нинішній також не був винятком. Правда, раніше “марафонив” годину, а тепер в основному — пів. Або ж доводиться чергувати — то так, то так. Організм уже не той, і два дні поспіль бігати по шістдесят хвилин важкувато. (Усміхається). Окрім того, займаюсь кардіовправами на тренажері, а інколи — йогою та медитацією.
— Наскільки мені відомо, ваша дружина — француженка. Ви вже опанували мову Дюма, Сіменона і Бегбеде?
— Ви знаєте, моя мама викладала французьку в одному з київських інститутів, а я вчив цю мову в школі. Нині можу порозумітися, але, природно, хотілось би говорити краще. До слова, до пандемії я пробувався на роль у фільмі, який знімали у Парижі, але вони вирішили взяти місцевого актора... Нашому шлюбові вже 2,5 року, а знайомі ми всі шість. Ви будете сміятись: дружина спілкується з моєю мамою французькою. (Усміхається).
Ви будете сміятись: дружина спілкується з моєю мамою французькою.
— Цікаво, на кухні хто у вас хазяйнує: кохана дружина чи іноді й ви проявляєте кулінарні таланти?
— Зазвичай обіди та вечері готує вона. (Хоча робить це не щодня, іноді просто купує щось готове у магазині). Натомість моя “спеціалізація” — в основному сніданки. Ото зіскакуєш зранку з ліжка, хочеться хавати — й починаєш щось готувати. Яєшню з грибами, сосиски, салат із помідорів, канапки з сиром і маслом. Ну й каву, звичайно. Для мене цей напій — понад усе!
— Iллє, вам у Київ не хочеться приїхати? Коли закінчиться пандемія, звичайно ж...
— Безумовно, хочеться. Коли все, так би мовити, “устаканиться”, обов’язково приїду. І на могилу батька (царство йому небесне), і побачитися з друзями-однокласниками. В останні роки я по-новому відкрив для себе рідне місто. Правда, після відвідин Києва та походів у місцеві ресторани доводиться потім сідати на сувору дієту. (Сміється).
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю із письменницею Ірено Карпою
