Із найгучніших проектів Ахтема Сеітаблаєва можна назвати фільми “Кіборги”, “Захар Беркут”, “Додому”, “Номери” (останній знято за сценарієм Олега Сєнцова). А ось із найновіших — стрічку Романа Балаяна “Ми є. Ми поруч”, де харизматичний кримський татарин зіграв головну роль...
— Ахтеме, який у вас залишився післясмак від роботи з “живим класиком”?
— Я щасливий із того, що це відбулося... Хоча на знімальному майданчику було непросто. Нічого з того, що мені здавалося нібито добре відомим, не знадобилося. Адже той стиль, метода чи інструментарій, яким послуговується Роман Гургенович, настільки неповторний і настільки для мене був у новину, що я почувався невпевнено. (Усміхається). Що передавалося й моєму персонажеві.
Тільки згодом я зрозумів — саме це потрібно було режисерові. Він хотів показати на екрані особистість, яка в силу певних життєвих обставин, світогляду й характеру ніби балансує на табуретці, що стоїть на одній ніжці... Від того розуміння мені легше не стало (сміється), але я вирішив: слід насолоджуватися моментом і вчитися у великого майстра. Що я, власне, й робив.
— Мабуть, те саме можна сказати і про Аду Роговцеву, з якою ви не один рік працюєте у виставі “Варшавська мелодія — 2”. Поруч із такою видатною актрисою, які речі ви, можливо, стали розуміти краще? Щодо професії, щодо життя...
— Поруч із Адою Миколаївною розумієш та відчуваєш, що життя — прекрасне. Попри все. І треба знаходити в собі сили як визнавати помилки, так і відстоювати свою правоту, свою гідність. Поруч із нею ти не можеш дозволити собі поскиглити або пожалітися (хоча іноді хочеться (усміхається): мовляв, у мене такий шалений графік, нічого не встигаю і взагалі — втомився.
Поруч із Адою Миколаївною відчуваєш, що любов, про яку так часто говорять, від чого це слово іноді вже й не сприймається у своїй прямій конотації, все-таки існує. І вона дійсно може надихати й допомагати жити. А ще — у нашій професії немає меж, тому весь час треба вчитися. І велике щастя, якщо ти можеш робити це поруч із такою величною жінкою та неперевершеною актрисою!
— Ви не тільки актор і режисер, але й викладач в одному з вишів. Як вам вдається знаходити на все час?
— Головне — бажання, а знайти час — не найскладніше. Знаєте, я отримую задоволення від навчального процесу. Адже, викладаючи в інституті (спочатку вів один курс — режисерський, а тепер ще й два акторські), сам вчуся у своїх студентів. І це правда. Навіть повертаючись до якихось книжок, котрі свого часу теж читав, але давно не брав до рук, ніби заново відкриваю для себе певні речі. Причому тепер сприймаю і дивлюся на них зовсім інакше. Дивуючись тому, наскільки життя об’ємне та різноманітне. Одне слово, навіть у тому, що тобі, здавалось би, добре відоме, можуть бути новини.
Дивуючись тому, наскільки життя об’ємне та різноманітне.
— Не можу не спитати: які проекти варяться нині у вашому творчому “казані”?
— Готуємося до зйомок фільму “Мирний, 21”. Це кіно на сучасну тему — про війну, яка все ще триває. На екрані постане історія захисту Луганського прикордонного загону, який був за вказаною адресою. Наразі йде така бюрократично-паперова робота, але вже незабаром, сподіваюсь, розпочнеться активний підготовчий період.
Маю ще два кінопроекти, в яких хочу вперше спробувати себе в ролі продюсера. Ні, мені й раніше доводилося певною мірою виконувати такий “функціонал”, але тепер це буде шлях від початку до кінця. Йдеться про проекти молодих режисерів, які мені видаються дуже цікавими...
— Знаю, що свого часу ви травмувалися на зйомках фільму “Хайтарма”, впавши з коня. Стара болячка не дає про себе знати?
— Так, у мене були тоді операції. Лікарі зробили все задля того, щоб я якомога швидше став на ноги, знову почав ходити й вести повноцінне життя. У тім числі — у професії...
Після того випадку дотримуюся позиції: жоден фільм, жодна роль не вартують здоров’я. Ані твого, ані будь-чийого. І коли йдеться про небезпеку для життя, треба запрошувати фахівців... Хоч поривання зробити все самостійно іноді буває. (Усміхається).
— Під час нашого інтерв’ю ви курите. Не пробували ніколи кинути?
— Так, на жаль, я курю. Скільки років? Ой, страшно сказати — уже тридцять. Тепер ось намагаюсь зменшити споживання нікотину, перейшовши на стіки, але це все самообман. Потрібно справді кидати та й усе... Хоч дружина наразі ще терпить. (Сміється).
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю із Кшиштофом Зануссі