Більшість із нас, зустрівши Георгія Делієва десь на вулиці, не впізнає його без гриму. Проте вартує артистові почаклувати перед дзеркалом п’ять хвилин і вуаля — перед вами знаменитий комік із “Масокшоу”.
Головне ж — що на екрані, що в житті він завжди “на позитиві”...
— Георгію Вікторовичу, цієї зими ви кудись їздили відпочивати? У межах України чи, може, за кордон...
— Так, я їздив із сім’єю у Карпати. Щоправда, цього року людей там було значно більше, ніж зазвичай. Але — нічого, відпочили нормально. Насамперед тішусь, що був сніг і вдалося покататись на лижах. Я стою на них уже п’ятнадцять років (колись навчився під час зйомок у Франції), а ось мій п’ятилітній син — уперше...
Взагалі, дуже люблю бувати у Західній Україні. Не тільки тому, що тут чудова природа, яка підживлює тебе позитивною енергією, а й дуже доброзичливі люди. Навіть до незнайомців на Прикарпатті чи Закарпатті ставляться з повагою та щирістю. Їхні усмішки не удавані, а справжні... Я не раз там і гастролював, і знімався.
— До речі, в яких нових проектах ми зможемо побачити вас незабаром?
— У фільмі Вілена Новака “Тепер я турок, не козак”. Це — психологічна драма, що розгортається під час Другої світової війни. Хоч у мене епізодична роль — німця, але доволі цікава... Паралельно ж із цим проектом я знімався у другому сезоні серіалу “Юрчишини”. Думаю, він буде ще смішніший, ніж перший.
Там і режисер інший, і сценарій міцніший, і акторський склад посилено. На екрані з’явиться Ольга Сумська, яка грає мою колишню дружину, що повертається з Італії. Тож у серіалі між нами виникатимуть різні конфлікти та кумедні ситуації... Натомість у житті ми знайомі дуже давно й часто працювали разом.
— А натхнення для такого захоплення, як живопис, останнім часом до вас навідувалось?
— Під час карантину я намалював дуже багато картин. Навіть влаштував торік дві виставки — влітку та восени. Малював би ще, але тепер немає такої можливості: продав свій будинок, а у новому майстерні немає. Під неї я купив окреме приміщення і нині там ще триває ремонт... Наш дім тепер не так далеко від міста, як раніше. Тож добиратися значно зручніше, а ще — там великий сад і город, які залюбки доглядатимемо з дружиною.
Під час карантину я намалював дуже багато картин. Навіть влаштував торік дві виставки — влітку та восени.
— Якщо не помиляюсь, Катерина — молодша від вас на 25 років. Скажіть, як довго між вами відбувалось притирання?
— Воно й досі відбувається... Хто першим у нас іде на якісь поступки? Ну, мала би молодша дружина, але в нашому випадку все-таки частіше йду я. Як старший і мудріший. (Усміхається). Проте це — життя, а життя — це пригоди, правильно? Тому нам одне з одним цікаво.
— Минулого місяця вам “стукнув” шістдесят один рік. Досвід, який за плечима, він частіше гальмує чи навпаки — підштовхує вперед?
— Я вважаю, що найголовніше — не прив’язуватись до минулого, а перебувати у теперішньому часі та відповідно поводитись. Досвід — це, звичайно, добре, але... З роками багато хто — знаю це й по собі — стає боязкішим. У голові постає питання: а, може, краще того (чи того) не робити? Власне, це — недолік віку і його треба уникати. Тобто відкидати побоювання перед новими пропозиціями, контактами, ситуаціями. А ще — продовжувати вчитися... У нашій професії без цього ніяк!
— Георгію Вікторовичу, ваш комедійний театр уже адаптувався до реалій нашого часу?
— Так, звичайно... Інша річ, що сьогодні люди стали економити й менше ходити в театр. На жаль, тепер це не кожному по кишені. Проте публіка, яка все ж приходить, сприймає наші вистави й шоу значно глибше, чуттєвіше та з більшою вдячністю. Щоразу глядачі стоячи аплодують, дарують квіти, а потім довго чекають біля службового входу, щоб взяти автограф і сфотографуватись. Головне ж, що очі у них горять...
Тобто ці люди усвідомили, що духовне не менш важливе, ніж матеріальне. Особливо в такі часи, як нині!
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також інтерв'ю з Ганною Сумською
