Наші глядачі добре знають його фільми: наприклад, “Кіборги” чи “Захар Беркут”. Фактично кожен проект Ахтема Сеїтаблаєва — як режисерський, так і акторський — був доволі успішний... Проте сьогодні зірці, звичайно ж, не до кіно.
— На наступний день після початку повномасштабної війни я разом із другом та колегою Олексієм Тритенком записався у тероборону, — розповідає Ахтем Сеїтаблаєв. — Отримали зброю і через дві години ми були передислоковані з батальйоном у ліс поблизу Ірпеня, Бучі, Гостомеля. Провели там майже дві доби, а потім відбулася ротація... Нині місце нашої постійної дислокації — Миколаїв, але тепер я перебуваю у справах у Києві.
— Яких нових навичок ви набули за останні чотири місяці? Можливо, про якісь внутрішні резерви навіть не підозрювали...
— Я пройшов вишкіл володіння зброєю під час виконання бойових завдань. Не можу сказати, що це для мене було зовсім нове, бо останні майже десять років я знімав кіно на військову тематику. Тож мав уявлення про те, що таке армія. У чомусь мої романтичні уявлення змінились, у чомусь — навпаки. Проте велика повага до ЗСУ, що була й раніше, залишилась. Навіть скажу, що тепер став ще більше поважати людей, професія яких — захищати Батьківщину.
— Чи навчились ви приборкувати таку природну для гомо сапієнс річ, як страх?
— Не брав би на себе сміливості заявити, що цілком опанував страх. Ні. Зрештою, як кажуть набагато досвідченіші побратими, командири, інструктори, це нормально. Не нормально, якщо ти не відчуваєш страху. Інше питання: у що його сублімуєш. Адже страх може тебе розплющити та унеможливити будь-який супротив або ж допомогти бути ще більш пильним, мобільним, дієвим і швидко приймати правильні рішення. Але для того треба щодня проходити вишкіл із побратимами.
Це, по-перше, додає впевненості у собі, а по-друге, доводить реакції тіла до автоматизму. Незалежно від рівня адреналіну, якого в такі моменти буває багато. Недарма спецпризначенці кажуть: за форс-мажорних обставин не сподівайтеся, що ви підніметесь до рівня свого очікування. Насправді ви впадете до рівня своєї підготовки. Тому, як піаністи чи як спортсмени, бажано займатися військовою справою щодня. Просто як почистити зуби. От і все.
— А як ви даєте собі раду з ненавистю до окупантів?
— Я взагалі, перепрошую за такий сленг, не парюсь над цим. Якщо відчуваю у певний момент сильну ненависть, ну о’кей. Від того я не палю зі зброї посеред вулиці. Натомість розряджаю магазини свого автомата, а потім знову починаю їх перезаряджати. (Після паузи додає). Знаєте, вони для мене не люди, а біомаса. Бо люди не можуть творити... навіть слово це не пасує... робити те, що вони роблять сьогодні.
Вони для мене не люди, а біомаса. Бо люди не можуть творити... навіть слово це не пасує... робити те, що вони роблять сьогодні.
— Як ви пояснюєте нечувану жорстокість окупантів? Принаймні для себе...
— Путін та його команда — завдяки масмедіа — створили таку систему координат, де реальність замінили “побєдобєсієм”. За відсутності реальних здобутків та країна живе наративом перемог, які були дуже давно й не мають стосунку до нинішнього покоління. Проте коли журналісти запитують у людей на вулиці, чим вони найбільше гордяться, 99% відповідають щось на кшталт: Росія настільки велика й сильна держава, що може показати всім, як казав Хрущов, кузькіну мать.
Тобто їхній світогляд та самоідентифікація базуються на думці, що я можу в тебе щось забрати й мені за це нічого не буде... Так званий глибинний народ дивується асфальту в українських селах, достатку в хатах і навіть туалетам. Бо за сто кілометрів від Москви всі зручності — надворі. (Усміхається). Пригадую, на одному з кінофестивалів актор Олександр Дем’яненко (знаменитий Шурик із “Кавказької полонянки”. — Авт.) казав: “Тільки ми в Росії можемо, сидячи глибоко в дупі, зверхньо дивитися на весь навколишній світ”.
— Хтось запитає: а як же “велика культура”? Достоєвський, Чайковський та іже з ними...
— Для росії культура — це інструментарій, що використовується для зовнішньої потреби. Симфонічні оркестри, балет, оперу вивозили на Захід передусім для того, аби закохати у себе світ. І я підтримую нинішній тренд відторгнення російської культури (не заборони, а власне відторгнення), що спостерігається у світі. Адже всі ці музиканти й артисти — промоутери путінської росії. Не всі з них прямо агітують за господаря кремля, але... Нам слід звести великий паркан, який би не дозволив жодному російському наративу (а вони поширюються передусім через культуру) проникнути на українську землю.
— Ахтеме, коли закінчиться війна, що ви хотіли би зняти?
— Напередодні 24 лютого ми з командою якраз займалися обговоренням проектів. Йшлося і про кіно (заплановано чотири фільми, серед яких комедія), і про театр (хотіли поставити дві вистави), і про заходи Кримського дому, і про студентів (цьогоріч маю набрати у виші чотири курси акторів та режисерів). Проте життя внесло свої корективи. Сподіваюсь, після війни, після нашої з вами перемоги, мені з друзями вдасться, по-перше, виконати взяті на себе зобов’язання, а по-друге, можливо, надихнутися на цій дорозі на нові проекти.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також текст про те, що буде із галуззю тваринництва через війну
