У далекій юності у нас із друзями була традиція — на завершення літа ходити у гори. Намети, глухе місце і кілька днів без контактів із зовнішнім світом.
Мені поталанило з друзями. Ми всі були однодумцями і вже тоді були незалежними. Принаймні самостійними. Нами ще не навчилися тонко маніпулювати, нам не промивали мізки і не годували обіцянками перед кожними виборами.
Ми робили свій вибір самі і в своїх вчинках керувалися прикладами із власних родинних історій та серцем, яке гарячково билося на перших “рухівських” мітингах, коли треба було вихопити з-за пазухи синьо-жовте або червоно-чорне (стяг УПА був справжнім жахом для тодішньої комуністичної влади!) саморобне полотнище, насадити його на держак і підняти вгору над натовпом, привертаючи до себе увагу ОМОНу і “сексотів” КГБ.
Тоді для нас, безбородих юнаків, це був один з небагатьох доступних способів прилюдно оголосити, що ми прагнемо бути незалежними українцями, а не “радянськими людьми”. Інколи уночі ми знімали розвішані перед комуністичними святами червоні прапори, спалювали і кидали їх до пам’ятника Леніну, причому важливим для нас було не дати їм догоріти остаточно, щоб в обпаленому полотнищі ще можна було розгледіти радянські символи.
У багатьох із нас були родинні історії про криївки та зв’язкових УПА, ми знаходили на запилених горищах ретельно заховані батьками видані ще до 1939 року альманахи “Червона калина” і зачитувалися невідомими та забороненими віршами Олеся, вчили стрілецькі пісні, ходили у вертепи. З одним із найближчих друзів на мітингу в райцентрі розбили гіпсовий бюст Сталіна на броні танка ИС-2, встановленого для возвеличення Радянської Армії. Ми ж були серед тих, хто вважав його пам’ятником радянській окупації.
Коли система “совка” почала прогинатися, ми відчули, що вже стоїмо на порозі змін. Мрійливо оцінювали можливості країни, яка процвітатиме, позбувшись оков Москви, тішилися проголошеною ще 16 липня 1990 року Декларацією про державний суверенітет та уже автономним футбольним чемпіонатом. Ми уже діяли відкрито і в повен ріст, у зареєстрованій за радянськими законами незалежній газеті публікували заклики до бойкоту оголошеного Москвою референдуму про збереження СРСР, від імені молодого покоління просили об’єднатися українських “демократів” та “націоналістів”, щоб спільно будувати державу.
Демонстрація протесту проти референдуму за збереження СРСР, березень 1991 року. Фото з архіву автора
...19 серпня 1991 року був другим днем нашого походу в гори. Запаси деяких продуктів несподівано вичерпались. Ближче до вечора відрядили гінців до села Луги — це через гору. Вони повернулися вночі й ошелешили звісткою. “В селі кажуть, що Горбачова скинули”, — сказав тоді, здається, Тарас.
Особливих подробиць не було, як і не було можливості їх отримати. Мобільний телефон та доступний інтернет ще були у майбутньому. Зрозуміло було тільки те, що відбувся комуністичний реванш і від того, чим закінчиться путч ГКЧП у Москві, залежатиме й доля України. Тієї ночі ми так і не заснули. Думали про товаришів, які залишилися у Львові. Що там тепер? Нова окупація, комендантська година, арешти? Цікаво, чи вже конфіскували третій номер газети?
У нас був тоді цікавий з літературної точки зору вибір. Хтось запропонував залишитися в лісі, щоб при потребі стати авангардом партизанської боротьби із режимом. Цей нереалізований сюжет ми потім неодноразово згадували: і тоді, коли першим українським президентом став колишній комуніст, і коли у Верховній Раді ніяк не вдавалося сформувати національно-демократичну більшість.
Спостерігаючи, як в незалежній уже Україні при владі залишаються партійні функціонери ЦК КПУ, які повністю підтримали путчистів, члени уряду, які в перші дні путчу видавали розпорядження про наведення дисципліни, посилену охорону режимних об'єктів та тотальний контроль за діяльністю ЗМІ, силовики, які були готові виконувати накази віце-президента Янаєва та міністрів Язова та Пуго, ми були розчаровані. “Може, треба було таки залишитися в лісі”, — через кілька років говорив, здається, Тарас.
До цивілізації ми повернулися на третій день після путчу. Дорогою купували свіжі газети, але не могли втамувати інформаційний голод, ситуація змінювалася щогодини і всі новини вже були застарілими, ми дослухалися до розмов навколо — на вокзалі, в електричці, на вулицях. Люди говорили про танки на вулицях Москви і боялися їх появи у Києві та на вулицях рідних міст.
До Львова ми добиралися окремими групами, обумовивши місце і час зустрічі. Але конспірація не знадобилася. Ще напередодні, коли війська відмовилися виконувати накази ГКЧП і майбутній президент Росії Борис Єльцин перебрав на себе обов’язки головнокомандувача, стало зрозумілим, що путч провалився, атмосфера напруженого очікування розвіялася.
22 серпня стало відомо, що до Кремля із ув’язнення в кримському Форосі літаком повернувся Горбачов. А вже через два дні на позачерговій сесії Верховної Ради УРСР навіть комуністи-ортодокси проголосували за Акт проголошення незалежності України.
Пам’ятаю, 24 серпня також була субота. Перший День Незалежності був справжнім вихідним, у нас було відчуття полегшення і несподіваної радості. Ми тішилися, що обійшлося без кровопролиття, без втрати друзів і без партизанки у лісі.
Тоді ми ще не знали, що попереду нас чекають дві революції, втрата Криму та війна на Донбасі...
