Історія оперує століттями й епохами, людина — життям, точніше — його тривалістю. Вона бачить, що відбувається зараз і вибірково може згадувати те, що відбувалося вчора, місяць або п'ять років тому. Що більше новин та збурень через ці новини сьогодні, то рідше згадується "вчора" з усіма його складовими.
Ми живемо не просто в світі, в якому весь час щось змінюється, а в країні, де політики намагаються якомога швидше засунути те, що щойно відбулось, в "далеке минуле". Минуле не заважає жити, минулі проблеми (точніше проблеми, що виникли в недавньому минулому) не є пріоритетами. Навпаки — вони є провиною минулих політиків, які не змогли їх відразу вирішити. Тому вони залишаються невирішеними і напівзабутими, хоча, насправді, можуть тривати і навіть супроводжувати нас в майбутнє.
Ми стежимо за миттєвим, зрідка відволікаючись на те, що нам не підсовують по телевізору, як "найважливіше". Тому що "найважливіше" не може тривати довго. Воно вимагає швидкого і по можливості "красивого" рішення. Воно — сходинка до більш високого рейтингу, воно — привід для піару. Який і кому може бути піар через те, що Олег Сенцов свій шостий день народження "відзначає" в одній із найвіддаленіших від кордонів з Україною російській в'язниці? Ну, "відсвяткував" він там п'ять днів народжень, ось і шостий настав! Так, мабуть, думають більшість росіян і вже точно так думає переважна більшість російських політиків.
Ми стежимо за миттєвим, зрідка відволікаючись на те, що нам не підсовують по телевізору, як "найважливіше".
Українські політики розмов на цю тему в основному уникають, адже тема стосується невирішеної проблеми — українських заручників у російських в'язницях. Ця тема не може бути популярною, вона не працює в політичній передвиборній боротьбі, вона навіть популістам не допомагає. Тому що обіцяти зробити те, що вимагає неймовірних зусиль, неймовірної щоденної роботи, вони не будуть. Вони обіцятимуть дешевий газ, зниження тарифів, підйом мінімальних пенсій і зарплат. Тут можна легко на когось звалити невиконання обіцянок. Боротьба за наших військовополонених і політичних в'язнів — тут звалити нема на кого. Всі розуміють, з ким цю боротьбу треба вести. Всі розуміють, що для успішності такої боротьби треба будувати сильну, цільну, реально самостійну державу. Тільки не на основі "царської влади" і страху перед царем, а на основі демократичних цінностей і державних інститутів, що працюють у правовому полі.
Але нас годують обіцянками, які виглядають цілком логічними — обіцянками обміну, обміну "всіх на всіх" або обміну Вишинського на моряків. Нас цими обіцянками вже переконали, що з Російською Федерацією ми живемо в середньовіччі і треба захоплювати її людей, щоб обмінювати на захоплених наших. Але у них людей більше. Загалом більше, в тому числі і захоплених наших. І у них інше поняття про цінність життя. Насправді, саме різниця в російській і українській "цінності життя" — це те, що поки рятує нас від перетворення на "захоплених 40 мільйонів", яких потім ніхто не буде намагатися обміняти ні на інших людей, ні на нафту, ні на товари.
Ми повинні зрозуміти, що насправді ми самотні в боротьбі зі звіром. Покладаючись на ЄС чи США, ми легко делегуємо їм представлення наших інтересів, зокрема і делегуємо їм боротьбу за звільнення наших громадян, захоплених Росією. І тому іноді здається, що звільненням Олега Сенцова більше стурбовані в Нью-Йорку, ніж в Києві. Я знаю, що це неправда. Всі мої знайомі і друзі постійно пам'ятають про Олега і про всіх захоплених громадян України. Це мас-медіа про них згадує лише час від часу і навіть не в перервах між різними випусками "телекварталів" і "камедіклабів". У перервах там йде реклама. Не тільки канали, які мріють про телемости дружби з Росією, мовчать про Сенцова, Кольченко, Бекірова та інших. Решта теж не поспішає нагадувати телеглядачам про реальність, в якій живуть українські заручники, їхні рідні і близькі. "Погані новини не продаються!" — скажете ви. Ні, якраз погані новини продаються добре. Драматичні погані новини, які вимагають миттєвої і постійної реакції, продаються погано. Тому, що вони будять совість. А пробуджена совість заважає дивитися камеді-шоу з перервами на рекламу, пробуджена совість змушує ставити політикам незручні питання. Пробуджена совість змінює країну і її жителів.
Іноді здається, що звільненням Олега Сенцова більше стурбовані в Нью-Йорку, ніж в Києві.
Олегу Сенцову виповнюється 43 роки. Можна сказати, що він вже обжився в тюрмі. Йому вдається писати сценарії та оповідання. Йому, напевно, знайомі наглядачі потайки дарують олівці і ручки. Він в цій в'язниці — знаменитість, як Нельсон Мандела був знаменитістю в тюрмі на острові Роббен в ПАР недалеко від Мису Доброї Надії. Тепер там музей і колишні ув'язнені проводять екскурсії тисячам іноземних туристів. Я хочу побажати в'язниці селища Лабитнангі якомога швидше стати музеєм! Я знаю, наскільки важкий і складний шлях від в'язниці до музею, але я все одно в це вірю. Для цього має багато змінитися. І в світі, і в РФ, і в житті самого Олега Сенцова. Але перш за все він повинен вийти на свободу і повернутися! З цього моменту все піде на краще. Я в це вірю! З Днем народження, Олеже!
