"Ябеда" — це слово відоме з дитинства чи не кожному українцеві. Змалку нас вчать, що скаржитися на когось — це підло. Тому часто захистити себе — означає піддати себе осуду за те, що вказав на чиюсь недоброчесність. У слово скаржитись українці одразу ж вкладають негативну конотацію через історичний контекст — традицію доносів, яка побутувала на наших землях в часи СРСР.
Тоді люди "закладали" своїх сусідів, друзів, знайомих. Хтось це робив під тиском і загрозою для життя, ще хтось — із відчуття громадянського обов’язку перед партією, але найчастіше — за матеріальні блага. Не дивно, що в українців, чиї батьки страждали або й вмирали через правдиві й неправдиві доноси, сформувалося таке ставлення до цього явища.
Але є одне "але". У бажанні відійти від жахливої практики минулого ми забули, де межа між "стукацтвом" і справедливістю. Змішали чорне з білим. І виховуємо так дітей.
У бажанні відійти від жахливої практики минулого ми забули, де межа між "стукацтвом" і справедливістю.
Коли малеча приходить додому зі синцями, то мовчить про те, хто вдарив на дитячому майданчику. В школі поскаржитися на когось вчителеві означає майже точно стати вигнанцем у класі. Цькувати починають не того, хто робить щось погане, а дитину, яка це викриває. Насмілюсь припустити, саме тому в наших навчальних закладах процвітає булінг.
У дорослому житті ми терпимо і замовчуємо насилля в сім’ях, бо скаржитися на свого чоловіка/жінку — це виносити сміття з хати. Нам легше нарікати на погані дороги, аварійні лікарні й дитсадки. А про те, що сусід вже п’ять років не платить податків, заявити важко. Хамовиті водії громадського транспорту і продавці, некомпетентні працівники банків і лікарі — всіх їх ми теж часто старанно терпимо, замість того, щоби поскаржитися на їхню невідповідність посадовій інструкції.
Моя знайома Юля, яка мешкає в Канаді, розповідає, що скарги в міськуправління там — звична справа. "Мій сусід довгий час не стриг газон і не вивозив сміття. Мене це обурювало, адже псувало панораму вулиці. Та я не скаржилась. Інші сусіди здивувалися моїй позиції. "Ти не маєш з'ясовувати стосунки з сусідом. Це проблема міста, яке має всі підстави для цього, бо стригти газон — обов’язок мешканця. Ти ж повинна просто просигналізувати. Це — твій обов’язок. А замовчувати — порушення", — казали вони мені. Згодом я почала скаржитись. Гадаю, саме через відповідальність кожного в цій країні такий порядок”, — пояснює жінка.
У США, якщо сусід чи перехожий побачив, що дитина відчиняє двері будинку власним ключем, то нерідко скаржаться в службу зі справ сім’ї: такі дії в Америці розцінюють як залишення дитини в небезпечних умовах.
А пригадуєте історію про те, як киянка зачинила двох дітей у квартирі і пішла до коханця? Аби не померти з голоду, малята їли шпалери. Одному з них вижити так і не вдалося. Але звернімо увагу на інше: ці діти били руками об стіни, плакали, кричали і кликали на допомогу 11 днів. Цілих 11 днів! У багатоквартирному будинку столиці! Невже ніхто не чув? Невже нікого не насторожив плач? Можливо, трагедії можна було б уникнути, поскаржившись поліції на звуки за стіною.
А ось і моя особиста історія про скарги. Довгий час я оминала магазин біля дому, адже щоразу його продавчиня знаходила новий спосіб попсувати мені нерви: то нарікала на те, що я не маю копійок, то не хотіла зважувати кілька мандаринок, бо, мовляв, вона не продає менше кілограма, то обурювалася, що я не хочу придбати пакет. Згодом я переїхала в інший мікрорайон, що на окраїні міста. У єдиному там супермаркеті історія повторилася. Невдоволення працівницею відділу зважування овчів були і в моїх сусідів. Але ніхто на неї офіційно не скаржився.
Одного дня мені довелося простояти біля порожніх ваг у цьому магазині близько п’яти хвилин. Працівниці не було на робочому місці, самостійно виконати таку операцію не можна, чекати набридло. Я пішла до сусіднього відділу з проханням покликати когось на ваги. За дві хвилини прийшла та сама люта Тетяна. Обурена! Взяла мої огірки, зважила і жбурнула їх так, що кілька просто вилетіло з пакета.
Я стала першою, хто вніс запис у книгу скарг і пропозицій того магазину. Описавши ситуацію, попросила вжити заходів щодо працівниці. Згодом отримала відповідь: "Провели профілактичну роботу і застосували дисциплінарне стягнення". Надалі Тетяна поводилася стриманіше. Не думайте: гарного дня вона нікому так і не бажала, але і відвертого хамства вже не було.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
